9. Летючий біль.

Золото вирішив привезти сам Латір. Звичайно, з ним їхали кілька його людей, озброєних не лише мечами, але й механічними луками Акселія Мара. Проте, вони розуміли: ця зброя добра на відстані, - двоє з супутників ватажка були учасниками сутички із піратами, де новий винахід показав себе, - але от при нападі розбійників на дорозі – користуватися ними буде незручно. Головним призначенням стількох людей із такою зброєю було відлякати можливих злочинців. Бо висновок про те, що з місця, де миють золото, повезуть у місто те, що здали старателі, напрошувався, а охочих поцупити дорогоцінний метал не повинно було бракувати.

От Латір і сказав, що хоче сам випробувати маршрут, а потім робити це будуть його люди вже без нього. Насправді ж – він, окрім усього іншого, хотів іще й мати привід прийти до дому Акселія, щоб побачитися із Араттою. В нього було ще двоє синів, які теж були вояками його клану. Але донька, остання та пізня дитина, завжди була його улюбленицею. І тепер … Латір Ісар лише наполовину міг зізнатися сам собі, що відчуває не лише турботу щодо її долі, але й вину. Адже, коли вирішив отримати викуп як умову її весілля із Гвераном Олтом, сам поставив її у таке становище… Поки, здається, в них із чужоземцем усе добре, а що буде далі..? А просто приїхати у гості до такої людини, як Гверан Олт, а тепер Акселій Мар… Це не дуже віталося, тим більше – для суворого воїна. А коли ще донька – і не дружина господаря будинку…

Втім, той одразу прорахував наміри гостя, який поклав на стіл господаря мішечок із золотим піском. Та покликав:

-Скенши! – Та якраз проходила коридором у якійсь справі. – Знайди пані Аратту та скажи, що приїхав ватажок Латір, привіз золото. Якщо вона хоче побачити … як воно виглядає до того, як з нього зроблять прикраси, - хай прийде сюди.

-Зараз. Я тільки-но бачила пані… - відповіла рабиня та пішла у зворотному напрямку.

Аратта прийшла скоро, та деякий час повинна була розподіляти увагу між батьком та золотом. Як і слід було очікувати, вона ніколи раніше не бачила золотого піску. Після того, як Латір упевнився, що із нею усе гаразд, та поговорив про якісь звичайні речі, як буває між рідними людьми, прийшли Хапір Вес та Сат, щоб покласти золото до скарбниці. Рахівник перед цим зважив його. Аратта на прощання обійняла батька та пішла, радісно наспівуючи щось собі під ніс, а Латіра Акселій затримав у кабінеті.

-Ми із Раті дещо вдосконалили механічний лук. Тепер цілитися простіше, б’є він точніше, та натягувати тятиву можна швидше. А головне, у такому ж розмірі тепер вміщується вісім стріл, а не п’ять. До того ж, придумали пристосування, щоб стрільцеві, коли хоче підпалити щось, як ви зробили із човном піратів, не доводилося кожного разу запалювати гніт вручну.

-Це дуже добре, ми б були раді отримати таку зброю, - сказав Латір.

-Отже, я можу приїхати до вас завтра … туди, де ми тоді стріляли, там, де тренуються твої люди. Та продемонструвати її.

Ватажок посміхнувся, - Акселій, звичайно, був тим, на кого він працював, та займав вище становище, як власник великого торгового дому, але за віком годився старому воїну у сини.

-Вам і самому дає задоволення, коли можна постріляти, правда, пане?

-Не буду заперечувати, - відповів на посмішку Акселій. – Буде добре розвіятися … після того, чим я займаюся тут. А можливо, навіть випити вина із твоїми вояками. – Справа була не у випивці, розуміли обидва. Ці люди охороняли його самого, його будинок, його власність.  Інший на його місці, - той же Улмар Хем, - ніколи б не вчинив так, але Акселію хотілося, щоб його поважали й рядові охоронці. По-перше, їм, можливо, доведеться ризикувати за нього життям, і він хотів, щоб, якщо так станеться, вони робили це не лише за гроші. По-друге ж, поговорити з ними – означало ще й зрозуміти, як вони думають, та що може бути вигідно саме їм. Колись може виникнути потреба надати їм таку можливість.

-Тоді … зустрічаємося там зранку?

Потім Латір повернувся до свого дому. Один з синів, Фісар, чекав його там. Йому ватажок кілька днів тому дав завдання – вивчити захоплену в піратів зброю. І тепер той демонстрував її батькові, розклавши на великому низькому столі у одній з кімнат.

-Насправді, тут немає нічого … особливого.  Звичайні луки, кинджали… Мечі короткі, пристосовані, мабуть, для абордажу: вони зручні, коли доводиться битися … ну, скажімо, у тісному трюмі, в них, мабуть, таке буває. Жодного щита ми не знайшли, мабуть, варвари не користуються ними, знов-таки, очевидно, це незручно на судні, та й місце у човні займали б.

-Тоді вони – сміливі люди, - зауважив батько. – Йти у бій без щитів… Хоча боягузи й не підуть займатися таким ремеслом.

-Мабуть, так. А кольчуги в них майже такі самі, як наші.

-А що це? – показав Латір пальцем. «Це» були маленькі ножі, кожен з убитих піратів мав кілька таких у спеціальних маленьких кишенях на ремені. Тут лежали усього чотири, вони були усі однакові: без рукоятки, кожен ніж складався, здавалося, з одного лише трохи зігнутого леза. Ватажок не розумів, для чого можна використовувати таку зброю, - а гострота леза та форма говорили про те, що це саме зброя.

-Не знаю, - зізнався Фісар. – Ніколи такого не бачив.

-То потрібно було спитати в Сіллі, - невдоволено сказав батько. – Вона-то повинна знати! Поклич її сюди.

Син кивнув та вийшов з кімнати. Звичайно, він знав, де живуть раби у батьківському домі.