6. Золота лихоманка.

-Точно, як ти розповідав, Хапіре.

Акселій та управитель зіскочили з коней, передавши поводи одному з охоронців, - людей Латіра. Їх було шестеро, хоча в Акселія на поясі був його особливий кинджал у піхвах, а у сумці, прив’язаній до сідла, - арбалет, у який заряджалися п’ять стріл. Але сюди їхати самому, - та ще й захищати у разі чого Хапіра Веса, в якого був лише кинджал, але звичайний, - було не слід. Тим більше, поряд з ними був староста найближчого селища, - він теж спішився. От йому й потрібно було продемонструвати, що він має справу зі справжнім багатим купцем зі столиці. А такі, зазвичай, самі не їздять.

-Що це, пане? – спитав староста, показуючи на якісь металеві штуки, які вивантажували з дерев’яних ящиків. Їх привезли каналом на галері, а від води просто до цього місця – возами.

-Це – те, заради чого ми зібралися сюди. Машина.

-І що вона буде робити? – Цього не знав навіть Хапір Вес. На питання відповів Раті, який вже розібрався із новим винаходом майстра.

-Машина парова. Ось це – паровий котел. Під ним – топка, куди потрібно кидати дрова… Пара звідти надходить до циліндру, тисне на поршень, він зміщується … а потім повертається навколо своєї вісі, та затуляє отвір, через який пара увійшла, а відчиняє – інший, через який вона виходить. Після того пара надходить до ще одного циліндру, меншого, де відбувається те ж саме. А перший поршень повертається назад … бо через важіль на нього тисне поршень з другого великого циліндру.

-Навіщо це потрібно? – Продовжував допитуватися староста. Цього разу відповів Акселій:

-Ти знаєш, чому припинили видобувати  тут золото? Бо невигідно та небезпечно витягати пісок з гори, щоб потім його мити. А от, що зробимо ми. Машину встановимо отут, протягнемо водогін від каналу.  Потім вода буде подаватися до шахти, та вимивати пісок з неї до підніжжя гори. А там можна буде спокійно мити золото.

-Для цього вам потрібно буде багато людей, пане, - зауважив староста.

-Мені? Та ні. Двоє людей, які будуть обслуговувати машину, кілька тих, хто буде рубати дрова. Хоча ми можемо купувати їх в людей з вашого селища, так навіть простіше. Кілька тих, хто буде рахувати, та охорона. От і все.

-А хто ж буде мити золото? – здивувався староста. Акселій посміхнувся.

-Можеш ти. Або кожен, хто забажає. Кожен зможе прийти сюди та випробувати долю, а коли буде йти, повинен показати, що намив, рахівнику, та залишити половину. Я вважаю, що це чесно: усе ж таки, це моя земля, моє золото, та це я придумав цю машину. – Він продовжував посміхатися. – Хоча мені це майже нічого не вартувало, а той, хто буде виконувати усю роботу … матиме право на свою частку.

-Ви … правда дозволите таке, пане? – В старости розширилися очі. – Для … наших людей це буде можливість вибратися зі злиднів.

-І не лише мити золото, - підказав Акселій. – Сюди будуть приходити та приїздити багато людей. Про таку можливість ми оголосимо навіть у столиці. А це означає, що їх треба буде селити, годувати… На усьому цьому ви зможете заробляти.

Хапір Вес прислухався до розмови, розуміючи масштаб замислу пана. А староста лише запитав:

-І коли ви запустите свою машину?

-Якщо ти приведеш сюди людей, - сьогодні до вечора. Потрібно десять чоловіків, які будуть допомагати Раті. Потім треба буде збудувати огорожу навколо того місця, куди вода буде виносити пісок, та де потрібно буде мити золото, будиночки для охорони та рахівника… Скільки часу на це піде у ваших людей? Звичайно, ми заплатимо їм за роботу… А от після цього можна буде розпочинати…

-Тоді … дозвольте мені повернутися, щоб просто зараз привести сюди людей.

За кілька хвилин його кінь зник за поворотом, а Акселій у черговий раз подумав, як добре правильно мотивувати людей.

На винесення вироку морського суду пішло чомусь кілька днів. Здавалося б, про що тут сперечатися? Цих людей захопили просто під час піратського нападу. Виступили, як свідки, капітан Фаір Ават та ватажок Латір Ісар. Обидва запропонували, щоб також виступили їхні моряки та бійці, але суду було досить того, що сказали вони. Тим більше, ніхто з підсудних і не заперечував, що вони – пірати. Щоправда, перед засіданням довелося знайти перекладача: звичайно, одна підсудна не могла перекладати для усіх інших. Сама Сіллі перекладача не потребувала, відповідаючи на питання суддів їхньою мовою.

У залі суду було повно народу, у тому числі – моряків. Усі хотіли подивитися на живих піратів, особливо – на жінку.

Вирок був тим, якого усі очікували. Піратам присудили довічне перебування у рабстві, одночасно оголосивши їх воєнною здобиччю ватажка Латіра Ісара, - це означало, що той може вирішувати їхню долю: продати або залишити при собі. Хоча частиною грошей він має поділитися зі своїми вояками, а усі, хто знав Латіра Ісара, розуміли, що віддавати комусь гроші той не любить. Хоча зі своїми людьми зазвичай був чесний. Коли підсудних вже виводили, Сіллі з подивом помітила у кутку зали Скенши. Що вона робить тут? Їм вдалося на мить зустрітися поглядами, - але це й усе. Дякувати долі можна було, вважала Сіллі, вже за те, що на неї так і не надягали кайдани. Ватажку Латіру слід було віддати належне: її новий господар дотримувався обіцянки, поки вона дотримувалася своєї.

Звичайно, Сіллі одразу опинилася у тій же камері, де провела увесь час до суду. От тільки більше її не виводили звідти, щоб перекласти для інших в’язнів: більше не було такої потреби. Що ж буде далі..?