5. Один з дев’яти.

Дуже важко робити вигляд, що ти дурніший, ніж є насправді, зрозумів Акселій. Особливо, якщо співрозмовник займається тим самим. Хоча хто ж повірить у те, що він дурний? Дурні не бувають одними з найбагатших людей міста. Та й членами Ради дев’яти їх не обирають, от, Гверана Олта, як вважає Аратта, навіть вислали, щоб він туди не потрапив. Йому, чужоземцеві, бути там точно не світить. Можливо, вони задовольняться цим, а їхні з Араттою побоювання – насправді, марні? Але не можна виходити з цього…

Улмар Хем запросив його на вечерю недаремно. Та ще й разом із Араттою; з тією тепер розмовляла дружина Улмара, що дивувало, враховуючи, її становище – десь посередині між вільною жінкою та рабинею. І з нею, як з рівною, бесідує дружина члена Ради дев’яти! А вона ж, навіть, коли була дружиною Гверана Олта, у цьому домі не бувала.

Це означало, що «промацати» хотіли самого Акселія. Господаря цікавили дві речі: що планує новий власник торгового дому робити далі, та навіщо він вдався до такого кроку?

-Це ж ти вирішив..?

-Так. Коли мені розповіли, скільки суден втрачає торговий дім від піратів, та скільки вантажів. До того ж, мені це майже нічого не коштувало. – Акселій розвів руками. У масштабах торгового дому, розуміли обидва, це було правдою.

-І не сподівався, що ви усі станете героями? – спитав Улмар Хем. Йому років з сорок, а от дружина – ненабагато старша за Аратту, мабуть, не перша, й залишалося лише гадати, куди поділася попередня, а можливо, й не одна. Улмар був колегою та конкурентом, який би із задоволенням його розорив, а судна та усе інше прибрав до власних рук. Проте, з ним доводилося бути ввічливим. І угоду вигідну колись можна було б укласти, а головне – сваритися із членом Ради дев’яти було точно вже непотрібно.

-А хто про мене знає? Гадаю, знають капітана та ватажка Латіра, - розвів руками Акселій. – Мене у морі не було…

-О! Про тебе говорять не менше, ніж про них. Тим більше, після премії морякам та вільної рабам-веслярам… До речі, де плануєш брати заміну їм?

-Ну, частину заміню тими ж піратами. Їх буде продавати, напевно, ватажок Латір, вони є його воєнною здобиччю, а торговий дім купить. Завжди краще, щоб на веслах сиділи ті, хто вже знає море. – Акселій відпив вина. До речі, слабкого вина, яке зазвичай пили за столом, тут не було, те, що подали, було дещо міцніше. Очевидно, господар намагався зробити так, щоб гість сп’янів, щоб щось вивідати. Доводилося намагатися пити менше, але так, щоб це не кидалося у вічі.

-Так от, для усього міста ти зараз теж герой, як і ватажок із капітаном. Будеш намагатися скористатися цим?

-Як? – Акселій знизав плечима. – Я ж нічого не продаю … просто людям… Ну, хіба що, моїм капітанам буде простіше наймати матросів: вони вже не будуть так боятися вийти у море.

Уся розмова проходила у такому ж ключі, - господар намагався з’ясувати, що ж гість мав на увазі, коли розробляв цю операцію, а той намагався переконати, що вирішував лише сьогоденні, тактичні завдання. Щоправда, не приховував, що думає про повторення таких рейдів. Бо хоче, щоб пірати боялися навіть наблизитися до суден його торгового дому.

-Ви можете зайнятися тим самим. Або ми можемо зайнятися цим разом, - запропонував Акселій. –Якщо задіємо не лише моїх, а й ваших людей… - У плани Улмара це явно не входило, але він відповів:

-Потрібно буде подумати, які можливості це нам дасть. Та як краще спільно робити це. – Малося на увазі: подумати – не означає зробити. – А ще … я чув, як ти повівся із полонянкою…

-Невже про такі дрібниці теж говорять? – Тут потрібно було удати здивування. Насправді зрозуміло було, що члену Ради дев’яти доповіли про усе, що сталося у порту. В усіх можливих подробицях. В таких людей – власна розвідка. – Насправді … я не бачу сенсу бути більш жорстоким, ніж закон. А позбавляти її можливості попрощатися… Все-таки, вона втратила усіх близьких. Вона усе одно буде покарана, та, скоріше за усе, стане рабинею, але … що нам дасть, якщо додатково змусимо її страждати? – Акселій говорив зараз щиро, але господар, знизивши голос, щоб не почули жінки, сказав:

-Я б подумав … про щось інше, якби не знав, що в тебе вже є… - Акселій нічого не відповів на це, лише задоволено посміхнувся, як і будь-який молодий чоловік на його місці. Він вважав, що господар може очікувати саме такої реакції.

Акселій перевів розмову на будинок господаря. Насправді, непотрібно було удавати захоплення інтер’єрами: усе було не просто дорого, усе було зі смаком. Якби усі багаті люди там, звідки він прийшов, мали такий смак… Він навіть сказав про це, дивлячись на різьблені колони, що підтримували щось на кшталт балкону. Призначення цієї споруди у великій кімнаті важко зрозуміти, але це було красиво. Та дві великі бронзові вази поряд на підлозі – теж. Він навіть поцікавився, хто зробив їх, але Улмар відповів, що це – старовинна робота, а тому замовити такі самі вже неможливо.

Додому вони поверталися вже у темряві, Авіру довелося запалювати свічки та вставляти у ліхтарі, що були закріплені попереду на екіпажі. Хоча навряд чи вони насправді освітлювали дорогу, доводилося сподіватися, що коні бачать краще за людину те, що в них під ногами. Та й їхали вони зараз повільно.

Акселій та Аратта зручно розташувалися на шкіряному сидінні. Як не дивно, тут краще було розмовляти, - немає непотрібних вух, як у будинку. А Авір, який править кіньми, - ззовні, й їх не почує.