2. Відстрочена смерть.

-І ти теж сідай.

Рахівник, літній чоловік у окулярах, опустився на краєчок стільця. Його звали Сат, і, на відміну від управителя, Хапіра Веса, який працював за платню, він був рабом. Хапір вільно сидів у другому за розміром кріслі; перше, звісно ж, зайняв Акселій. А тепер сказав:

-Від вас мені потрібно, для початку, щоб розповіли, та показали за паперами, що ж в мене тепер є… Щодо цього будинку – зрозуміло. Але ж це – мала частка. І я хочу знати… Хто з вас розпочне?

Сат зробив жест у бік управителя. Очевидно, вважав, що той повинен говорити першим. Можливо, як вільна людина. Або як той, що ухвалює багато рішень, а він, рахівник, лише вносить результати до кошторису. Акселій був змушений зробити висновок, що у дечому він має рацію. Хапір, між тим, спитав:

-Ви спочатку хочете почути про торговий дім, про землі, чи … про скарбницю тут, у будинку, пане?

-До скарбниці ми ще підемо, усі разом. Як закінчимо тут. Її я хочу побачити на власні очі, гадаю, ви мене зрозумієте. – Він посміхнувся, й обидва співрозмовники відповіли на його посмішку. От лише посмішка управителя була підлабузницька, а в Сата... Скоріше за усе, він посміхнувся поблажливо. У його віці він міг дозволити собі це, - Акселій для нього – чи не дитина, - до того ж… Що новий господар може йому зробити? Гіршим його становище вже не стане, - він і так раб. Потрібно буде, вирішив Акселій, при нагоді розпитати, як він потрапив у рабство. Карати його немає за що, а розібратися зі справами без його допомоги пану буде набагато складніше. Вони обидва зараз – майже незамінні люди. – А поки що … хочу зрозуміти, загалом, що ж в мене є, та як усе влаштовано. Торговий дім, наскільки я розумію, - не лише торговий дім, він має ще й багато торгівельних суден, так?

-Саме так, - кивнув управитель. – І, якщо ви хочете … самі займатися справами, пане, то вам потрібно буде зустрітися з капітанами. Принаймні, з головою ради капітанів торгового дому. Бо, якщо капітани та команди відмовляться возити ваші товари…

-Що ж, я зроблю й це. Напевно, завтра, - кивнув Акселій. – А зараз розкажіть мені, що ж є, окрім торгового дому…

-Воно усе пов’язано, пане. Ваші землі … орендують селяни та плантатори, сплачуючи частину врожаю. Яку продає торговий дім, поряд з іншим. А ще є будинки тут, у місті…

-Авжеж, майстерня … де я працював, теж в одному з них. – Це була одна з ланок подій, яка призвела до того, що Акселія ледь не вбили. – До речі, потрібно буде … перевезти її сюди. Отам, біля стайні, є вільні приміщення?

-Є. Але … невже ви будете продовжувати працювати самі, пане? – здивувався управитель. – Самі … за верстаком?

-Іноді. Для задоволення, та коли придумав щось нове. Там, звідкіля я прийшов, точніше, у сусідній країні, був колись цар, який любив сам працювати на токарному верстаті. А одного разу перед іноземним капітаном розіграв лоцмана. Причому цариця йому допомогла, він того капітана у гості запросив…[1] - Акселій знову посміхнувся. – А, якщо ви переживаєте, що хтось побачить… Скоріше це буде, якщо я буду повертатися туди…

-Ви навіть не уявляєте, як швидко ті, хто тут живе, перекажуть усьому місту, пане. – На подив Акселія, це сказав, хитаючи головою, Сат. Втім, він живе поряд з іншими рабами, та, мабуть, знає… - Хоча ви маєте рацію. Навіть, якщо вони й дізнаються… Що з того?

-Отже, це потрібно буде зробити найближчими днями. А поки повернемося до наших справ. Із орендарями мені зрозуміло, бо донедавна я сам був таким. А от щодо торгового дому… То чим же ми торгуємо?

Торгували усім. Від зерна до тканин, від свинцю до золота, від сокир до мечів. От лише на усе, пов’язане із вогнепальною зброєю, - примітивними, на погляд Акселія, гарматами, мушкетами та пістолетами, - тут була державна монополія. Завдяки цьому, у свою чергу, він донедавна непогано заробляв.

На те, щоб розібратися зі справами, - ну, не те, щоб розібратися, але хоча б розуміти у загальних рисах, хто та чим тут займається, - пішов час майже до вечора. Йому пояснили усе. Сат надав неоціненну допомогу, звіряючись, коли було потрібно, зі своїми записами на згорнутих у рулон паперах. Дивлячись, як він намагається розгледіти цифри у черговому стовпчику, Акселій спитав:

-Ти так погано бачиш?

-Я можу… - схвильовано відповів той, але господар перебив:

-Хто робив твої окуляри?

-Лікар Сагор Унфа робить їх майже для усього міста, кому потрібно, пане. Але це було давно…

-Підеш до нього, хай зробить тобі нові. Та внесеш у кошторис. Мені потрібно, щоб ти добре бачив, що рахуєш.

-Дякую, пане!

-А тепер давайте відчинимо двері до скарбниці.

Рахівник та управитель мали ключі кожен від одного замку на дверях. Й не могли потрапити всередину, якщо або їх не просив господар, або вони не змовилися між собою. А останнє було майже неймовірно, враховуючи різницю у їхньому становищі та те, що чекало кожного з них у разі крадіжки.

До того ж, за майном заарештованого наглядала до сьогодні й міська стража. А тому виявилося, що усі золоті зливки та срібні монети, що займали стовпчиками та стопками належні їм полиці у цій кімнаті без вікон, - тут доводилося користуватися свічками, - на місці. А потім Акселій показав на невелику скриню, оббиту залізом: