1. Пропозиція, від якої неможливо відмовитися.

Дивлячись на суддю, Акселій думав про те, що усе виявилося не так … погано? Звичайно, його ніхто не примушував, й, у будь-якому випадку, він вважав, що гірше не буде. Але не сподівався, що тут є суд, що тут є, кому його захистити. Абсолютного, треба зазначити, чужинця, а той, кого судять, той, хто хотів його вбити, - не лише свій, ні, - набагато більше. Точніше, їх троє. Але головний – все одно один. Та усе це щодо нього, здається, у минулому, оскільки суддя оголошує:

-Іменем дев’яти прародителів наших, що на човні вогняному небесному прилетіли, оголошую вирок тобі, Гверан Олт: вигнати тебе за межі наші, з позбавленням усього, що маєш, та права називатися одним з нас, назавжди, ніби ти для нас помер.

Як і двоє поплічників, він був змушений вислухати це, але, на відміну від них, що слухали мовчки, обрушився на суддю із прокльонами. Той, однак, ніяк не відреагував. А от стражники скрутили Гверана, та один з них заткнув йому чимось рота. Тепер, розумів Акселій, у такому вигляді його й повезуть до порту, де посадять на корабель. А потім… Що з ним буде далі? Хоча долею того, хто ледь не став його вбивцею, він переймався менше, ніж власною. А суддя звернувся саме до нього:

-Тепер я питаю тебе, Акселій Мар, що постраждав від тих, кого ми засудили: чи задоволений ти тим, як покарали їх?

Це означало: чи не буде жертва вимагати смертної кари? У справі про спробу вбивства та катування в нього було таке право. Але він вважав, що відрізняється від Гверана якраз цим… До того ж, була ще одна причина.

-Я задоволений: вони не зможуть більше шкодити мені, - сказав він.

-Тоді ти можеш обрати, - продовжував суддя, - стати одним з них. Оскільки ти – чужоземець, я поясню: це означає – отримати усе, чим володів той, ким ти захочеш стати.

-Я обираю … Гверана Олта, - сказав Акселій. Вибір, втім, був очевидний: той був одним з найбагатших та, донедавна, наймогутніших людей у місті. Власне, не лише у ньому. Звичайно, якби він міг, - нізащо б не обрав … те викрадення й ті тортури. Але, коли вже це сталося, не бачив причини відмовлятися від компенсації. Хоча, знаючи, що за законом це можливо, до останнього не вірив, що йому запропонують… Сам Гверан дивився на нього шаленими очима, але зробити нічого не міг. Та, мабуть, дійсно, більше не зможе йому зашкодити.

-Ти можеш залишити собі й його ім’я, - продовжував суддя.

-Ні, - похитав головою Акселій, - мене влаштовує власне.

-Тоді оголошую тебе, Акселій Мар, тим, хто є спадкоємцем такого, що пішов, Гверана Олта, в усьому, чим він володіє, та на що має право! Та нехай буде це компенсацією за те, що зробив він з тобою, та за бажання його, щоб не було тебе, Акселій Мар! І вирок наш не підлягає оскарженню. На цьому завершуємо ми цю справу. Та хай йде кожен, куди належить йому.

Суддя піднявся зі свого крісла та пішов. Стражники вивели засуджених, - Гверан Олт пручався, й його довелося тягнути, але сказати нічого не міг. Лише наостанок кинув на Акселія ще один лютий погляд. Певно, якби міг говорити, - теж проклинав би та погрожував. А так…

Насправді, він майже не спав цієї ночі у власній майстерні, - незважаючи на втому від судового процесу, що йшов весь учорашній день. Кілька свідків показали, як двоє найманців Гверана Олта схопили Акселія просто на вулиці, потім привезли до будинку Гверана, кинули до підвалу… Стража дізналася про це не одразу, поки вирішували, що робити, поки наважилися виламати двері будинку одного з тих, хто скоро мав увійти у число керуючих містом та країною… Акселій вже був ледь живий. А більшу частину часу, що минув до суду, провів у будинку лікаря, й лише нещодавно повернувся до себе. А от ворог його був одразу заарештований, та додому вже не повернеться.

Тепер це його, Акселія, дім. Він бачив, як змінилися погляди присутніх, спрямовані на нього. Тепер усі, хто виходили зараз з цієї зали, - певно, суди усюди викликають цікавість в звичайних людей, - так от, вони тепер бачили у ньому не майстра-чужоземця, а … кого? Того, хто може будь-кого з них розорити, відправити до в’язниці, зробити рабом? От лише намагатися вбити – вже занадто, як виявив на своєму прикладі Гверан Олт.

Але … що ж далі? – подумав Акселій, виходячи з зали. Щоб опинитися на площі, йому потрібно було пройти коридором, а потім спуститися сходами. Але просто біля дверей до нього підійшов чоловік середніх років, вклонився та спитав:

-Подати ваш паланкін, пане?

Спочатку Акселій подивився на нього трохи здивовано. Насправді, до будинку було недалеко: він був просто на цій же площі, хоча й у далекій її частині. В нього була думка, що доведеться йти пішки через юрбу, що зібралася на площі, але, як виявилося, хтось потурбувався про це. Якби відстань була більшою, - певно, запропонували б екіпаж, якби пересуватися потрібно було водою, - галеру…

-Так, зайвим не буде. Ти – тепер один з моїх людей?

-Я ваш старший раб, пане! Моє ім’я Авір. І я готовий служити.

-Що ж, підемо звідси. Потім … розповіси мені про себе, та що мені потрібно знати.

-Так, пане. Зустрінемося на площі. – Й він майже побіг уперед. Акселій йшов повільніше. Між ним та іншими, хто зустрічався у коридорі, немов протягнули дріт: люди, здавалося, не хотіли підходити близько.

Окрім одного. Його Акселій бачив у залі, - Латір Ісар був головою одного з кланів, які можна було б назвати лицарськими. Він міг зібрати чимало бійців, хоча й не стільки, щоб піти проти влади, проти суду… А ще він був тестем Гверана Олта. Той більше року тому одружився на дівчині, удвічі молодшій, - одному з найбагатших купців, здавалося, тільки й потрібно було, що поріднитися із кланом бійців. Але що ж потрібно зараз Латіру? Сваритися із ним – вийде собі дорожче. Досвідченого лицаря знали у місті, а тепер знали й Акселія. Певно, будуть обговорювати…