Глава 13

Челнок плавно сів на палубу ангару, і Кірон відразу помітив, як простір, який раніше використовувався для стоянки техніки, тепер нагадував серце операційного штабу. Уздовж стін стояли ряди наметів і мобільних пунктів управління, прокладені кабелі живлення, голографічні панелі світилися картами колонії, а офіцери та інженери метушилися, обмінюючись даними.

Медики бігли з носилками, логісти розвантажували припаси, польові командні термінали світилися червоним від сотень невідкладних повідомлень. Все виглядало злагоджено, але й водночас показувало масштаб битви, якого лінкор більше не міг утримувати своїми звичайними системами.

Кірон мовчки окинув це оком. «Вони перетворили ангар у справжній штаб… Це правильно. Якщо нам судилося вести війну, лінкор має жити битвою, навіть якщо для цього доведеться жертвувати комфортом,» — подумав він.

Не затримуючись, він попрямував у медвідсік. Там панувала ще більша метушня: коридори заповнені солдатами, лікарі носилися між палатами, працюючи на межі можливостей. У кімнатах було чути стогони поранених і ритмічні звуки медобладнання.

Кірон зупинився біля дверей, дивлячись на все це. «Я можу стояти під ударами і не померти… А вони — звичайні люди. Вони віддають життя за Артей і за мене,» — промайнуло в його думках. Він на мить стиснув підвіску в кулаку, а потім тихо, ніби самому собі, промовив:
— Я не дам їм загинути марно…

З цими словами він розвернувся й пішов на місток. Там, серед звичного напівтемрявого освітлення, офіцери переглядали тактичні карти та звіти. Кірон зупинився біля головного пульта і холодно запитав:
— Число загиблих?

Офіцер, не наважуючись підняти погляд, відповів:
— Сто п’ятдесят сім мертвих… Чотириста дев’яносто три поранених… З них сто сорок два — у важкому стані.

Кірон мовчав кілька секунд, погляд його був твердим, але всередині відчувалася тяжкість кожного слова. Потім він тихо промовив:
— Добре. Ми втратимо ще більше, якщо не будемо діяти швидше…

Кірон сидів у капітанському кріслі, на мить дозволивши собі розслабитись. Повільно, наче боячись самого себе, він трохи розмотав куртку на правій руці. Погляд упав на кістляву руку, що випромінювала тихе синє світіння. «Частина мене… вже мертва…» — холодною думкою промайнуло в його свідомості. Він різко закрив оголену кістку, не бажаючи, щоб хтось це побачив.

Почулися тихі кроки. Він розвернувся — перед ним стояла Сераелі. Її очі були повні сліз, голос тремтів:

— Я… я думала, ти загинув у тій битві… У мене… крім тебе більше нікого немає…

Не стримавшись, вона кинулася до нього й міцно обійняла. У пориві емоцій її рука зачепила намотану куртку, і вона впала на підлогу, оголивши моторошний скелет, що замість його руки мерехтів синім сяйвом.

Сераелі завмерла на секунду, її погляд наповнився жахом і сум’яттям. Потім тіло дівчини здригнулося — вона втратила свідомість, ковзаючи по руках Кірона.

Він тихо видихнув, обережно опустивши її на підлогу. Знову швидко намотав куртку, ховаючи свою страшну праву руку, і підняв погляд. На містку панувала тиша. Офіцери, що стали свідками цього, стояли остовпілі, страх і подив читалися на їхніх обличчях.

Кірон повільно піднявся, його голос пролунав глухо, але з холодною владністю:

— Це… лишається між нами. Ви нічого не бачили.

Ніхто не наважився заперечити. Усі мовчки кивнули, відчуваючи, що поставили підпис під мовчазною клятвою. Кірон знову сів у крісло, його погляд упав на підвіску. Усередині все стискалося від питання, яке він боявся озвучити навіть подумки:

«Скільки ще залишилося від мене… справжнього?»

Кірон, не промовивши жодного слова, обережно підняв Сераелі на руки. Вона була легкою, наче маленька пташка, і здавалася беззахисною, коли її волосся спадало на його плече. Офіцери мовчали, тільки їхні погляди проводжали імператора, поки він тихо йшов коридорами лінкора. Він відніс її в каюту, акуратно поклав на ліжко, поправив ковдру та на мить зупинився, дивлячись на її спокійне обличчя.

— Пробач… — тихо прошепотів він і вийшов, щільно зачинивши двері.

У своїй каюті Кірон зняв пошарпану й закривавлену форму. Він знову, наче долаючи внутрішній страх, повільно розмотав куртку з руки. Перед його очима з’явилася гола кістка, що світилася тихим синім сяйвом, жилки синьої енергії бігли вгору до плеча, пульсуючи з кожним рухом.

Він уважно роздивився місце, де колись була плоть. Не було болю, не було кровотечі — тільки холодне світіння, яке тримало кістку на місці. І тоді прийшла страшна, але ясна думка:

«Це кулон… він тримає мене живим. Без нього я розсиплюся, як попіл…»

Кірон зітхнув і почав перебирати свій гардероб. Йому потрібен був одяг, який приховає руку, не давши жодному погляду здогадатися про те, що насправді відбувається з його тілом. Він відкинув стару форму — порвану, пропахлу кров’ю та гаром — і знайшов темний довгий плащ із високими манжетами, що закривав руку повністю. Примірявши його, він уважно глянув у дзеркало:

— Тепер ніхто не побачить… — прошепотів він собі, але в його очах промайнув сум: «Та як довго я ще зможу приховувати правду?..»

Кірон, ще відчуваючи втому після попередніх боїв і виснажливих рішень, провів ніч у короткому, тривожному сні. На світанку він зібрався та вирушив на місток. Двері відчинилися, і він одразу побачив, як офіцери безперервно працюють, передаючи один одному дані, віддаючи накази й координуючи дії підрозділів на щойно захопленій колонії.

Один із офіцерів швидко підійшов і, ледь переводячи подих, відрапортував:

— Імператоре, колонія повністю під нашим контролем. Почалося влаштування нової системи управління, і, хоча місцеві жителі співпрацюють неохоче, проблем, які не можна вирішити, не передбачається.

Кірон уважно вислухав, коротко кивнув і додав спокійним, але твердим голосом:

— Добре. І ще одне — коли завершите, збудуйте оборону, яка буде кращою за те, що тут було. Ми більше не допустимо повторення минулих помилок.