Глава 10

Бочка з глухим скреготом відчинилася, випускаючи холодний туман.
Зсередини повільно відкрився вигляд моноліту — високого, майже людського зросту блоку з невідомого чорного матеріалу.
Поверхня його була вкрита рунами, що мерехтіли й змінювали колір —
зелений, червоний, синій — наче сама матерія цього артефакта жила власним життям.

Кірон зробив кілька кроків уперед.
Його рука тремтливо простяглася до моноліту, і він торкнувся його холодної поверхні.
Від дотику по тілу пройшла хвиля незрозумілої енергії,
але моноліт залишався безмовним.

— «Куля… що це?» — тихо запитав Кірон, активуючи комунікатор.

Тиша.
Ніякої відповіді.
Зв'язок наче зник.

Кірон озирнувся —
і з жахом помітив, що весь ангар застиг.
Робочі, інженери, навіть дрони —
усі зависли в повітрі,
мов статуї,
заморожені в моменті.

Потім простір почав плавитися,
наче хтось розтягнув реальність у різні боки.
Стальні балки вигиналися,
стеля й підлога хвилями пливли,
звук зник,
світло стало приглушеним і неприродно тьмяним.

Кірон відчув, як під ногами зникає підлога,
і ангар розсипається на уламки,
які розчиняються у порожнечі.
Він інстинктивно хотів упасти,
але відчув, що просто висить у чорному безмежжі.

Єдиними речами, що залишилися —
він сам і цей моноліт,
що тепер світився набагато яскравіше,
наче з радістю вітаючи його присутність у цій дивній,
неприродній порожнечі.

Перед Кіроном вперше за довгий час
пробіг холодок справжнього страху.

Кірон зависав у чорній, бездонній пустоті,
відчуваючи, як простір навколо нього повільно починає змінюватися.
Спершу з’явилася тверда земля під ногами —
шматок ґрунту, який розширювався,
наче хтось малював його прямо з небуття.

Трава проростала миттєво,
утворюючи густий, м’який килим,
що розгойдувався від невидимого вітру.
Попереду простягнулася вузька кам’яна доріжка,
усіяна дрібними квітами,
що світилися м’яким блакитним світлом.

На віддалі виник місток,
витончено зігнутий,
перекинутий через річку,
яка народжувалася з порожнечі,
бігла кілька десятків метрів і
так само раптово падала вниз,
знову зникаючи у темряві небуття.

Кірон обережно ступив уперед,
прислухаючись до дивного шепоту,
що лунало звідусіль,
ніби сам простір намагався щось сказати.

Він підняв погляд угору —
і відчув, як його дихання перехоплює.
Над ним, на місці, де мав би бути звичайний космос,
галактика кружляла з шаленою швидкістю.
Спіральні рукави зірок і туманностей
закручувалися так швидко,
що створювалося відчуття,
ніби за одну секунду
проходять тисячі, мільйони років,
змінюючи форму, народжуючи й поглинаючи світи.

Кірон відчував, що стоїть
поза часом і реальністю,
немов спостерігає за самою історією Всесвіту,
що танцює над ним у нескінченному циклі життя та смерті.

Кірон зупинився, вдивляючись у знайому форму моноліту.
Він був таким самим цілим і без подряпин,
як і хвилину тому в ангарі,
але тепер частково занурений у ґрунт,
заріс густим мохом і дикою травою,
наче пролежав тут тисячоліття.

Лише чіткі контури та вузький отвір спереду
нагадували, що це той самий об’єкт,
який він відкрив своїми руками.

Кірон обережно підійшов,
доторкнувся до холодної поверхні,
намагаючись відчути хоч якусь енергію чи знак.
Моноліт світився слабким багатобарвним світлом,
але мовчав,
наче висміюючи його безсилля.

Він згадав давні часи,
як навчався у придворних магів
малювати захисні символи.
Опустившись на коліна,
почав креслити старі заклинальні візерунки на землі,
вимовляючи тихі слова
мовою, яку давно вже забув.

Час ішов,
але ні порталів, ні блиску магії не з’явилося.
Тиша й холод моноліту
відповідали на кожну спробу.

Кірон важко зітхнув,
піднявся на ноги і ще раз поглянув на камінь,
відчуваючи суміш злості та безпорадності.

— «Якщо не ти…
то, можливо, хтось інший дасть мені відповіді…» —
сказав він сам собі,
відвернувшись від моноліту.

Погляд упав на вузьку стежку,
що здавалася єдиним виходом із цього місця.
Туман над нею мерехтів зеленими й синіми відтінками,
мов запрошуючи йти далі.

Кірон стиснув кулаки,
ще раз оглянув порожній, але живий світ
і рушив уперед,
крок за кроком занурюючись у невідомість.

Кірон обережно перейшов старовинний місток,
чуючи під ногами скрип каменю,
наче він тримався лише на волі чудом.
По обидва боки, злегка нахилившись,
стояли мармурові колони.
Вони були дивно цілими,
без тріщин і подряпин,
але водночас розташовані так криво,
що здавалося — ще трохи, і вони впадуть,
розбиваючи ілюзію гармонії цього місця.

Далі, за колонами, відкривався вид,
який змусив його зупинитись.
Посеред зеленого простору
росло гігантське дерево,
настільки величне й красиве,
що навіть втрата відчуття часу не змогла б зменшити його велич.
Його гілки світилися м'яким білим сяйвом,
наче саме життя випромінювало світло,
а листя тихо мерехтіло,
відбиваючи відблиски невидимого сонця.

Дерево стояло на природному п’єдесталі
— земля під ним піднімалася пагорбом,
покритим м’якою травою.
Навколо цього пагорба текли струмки чистої води,
осяяні тим самим білим світлом,
омиваючи коріння дерева
і зливаючись у малий водоспад,
що падав у пустоту.

Кірон відчув, що це місце
не може бути випадковим.
Усе тут здавалося спроектованим
для певної мети,
для певної зустрічі чи випробування.

На мить він зупинився,
поглянув на підвіску на своїй шиї,
і холодний сміх вирвався з його грудей.

— «Навіть ця чортова підвіска
не врятувала мене від смерті…
Куля помилилася…»