Глава 9

Світло на мостику було приглушене.
Трансляція завершилась вже кілька хвилин тому,
але Кірон усе ще стояв біля голографічного екрана,
дивлячись у порожнечу,
неначе намагався почути бодай чийсь голос,
хоч один знак підтримки з глибин галактики.

Нічого.
Тиша.
Жодного сигналу, жодного слова.
Лише безмежний космос,
що здавався байдужим до його боротьби.

Він повільно стиснув кулаки,
тканина звичайної імператорської форми
зморщилась під напругою.

— «Куля…» — тихо, але твердо промовив він.
— «Перевести Артею на повний військовий стан.
Всі ресурси — на оборону.
Хочу бачити укріплення міст,
орбітальні батареї, навчання військ…
Ми маємо бути готові до найгіршого.»

— «Наказ прийнято.
Запуск воєнного протоколу “Червоний Купол”.
Артея переходить у стан максимальної бойової готовності…»

Сигнальні лампи на пульті запалали червоним.
Усі системи почали перебудовуватись під військовий режим.
Здавалося, що навіть сама планета
відповіла на його рішення.

Кірон повільно сів у своє крісло.
Руки лежали на підлокітниках,
погляд втупився в панорамне вікно.
І тут він відчув…
як його обличчя розтягується в посмішку.

Спочатку він не надав цьому значення.
Але через секунду усвідомив:
це не була посмішка полегшення.
Не надії.
Це була… тінь задоволення.

Він завмер,
повільно провів рукою по своєму обличчю,
відчуваючи цю чужу, холодну емоцію.

— «Чому… я посміхаюсь?..» — прошепотів він.

Його плечі напружились.
У пам’яті спалахнули образи:
день, коли він прокинувся;
кров слуги, що загинув;
полум’я демона;
його перші накази,
перемоги,
і той темний голос у голові,
що з кожною битвою ставав гучнішим.

«Я досі Кірон?..
Чи вже хтось інший?..»

Він відкинувся на спинку крісла,
дивлячись у темний космос,
де десь далеко вже збиралась буря,
яка перевірить його —
і Артею — на силу.

Кірон різко підвівся з крісла,
стіл з картами та панель управління здригнулись від його руху.
Він почав ходити містком,
кроки глухо відлунювали,
наче від порожньої оболонки.

Його пальці судомно стиснулись у кулаки,
груди лишалися нерухомими —
ні подиху, ні биття серця,
тільки холодна тиша всередині.

— "Що… що зо мною не так?!" —
вигукнув він,
різко зірвавши з шиї підвіску.

Металева нитка засвітилась блідим синім,
крихітний череп дивився порожніми очницями,
наче знущаючись.

Кірон зірвався на крик,
голос віддавався луною в порожньому містку:

— "Що ти зі мною зробила?!
Це не я! Це не мій характер!
Це твоя клята магія, твоя енергія порталу!
Ти мене міняєш!
Ти… ти вбиваєш мене, робиш кимось іншим!"

Його руки тремтіли.
Синє сяйво підвіски відбивалося в очах Кірона,
і він на секунду подумав,
що вона… чує його.

Раптом усе в ньому зламалось.
Крик стих.
Ноги втратили силу.
Кірон опустився на коліна,
підвіска випала з рук.

Він підняв голову,
дивлячись у темний стелю мостика,
наче шукав там відповіді,
допомогу від вищих сил,
які, можливо, спостерігали за ним,
але мовчали.

Погляд повільно повернувся до підвіски.
Тонка нитка, синє світіння,
порожній череп.

"Я вже не зможу нічого змінити…
Я всього лише оболонка.
А для неї…
я — піддослідний кролик." —
мимоволі подумав він,
відчуваючи холод,
який не можна було вигнати
ані криком,
ані війною.

Кірон повільно піднявся з колін.
У грудях було тихо – серце вже давно мовчало,
легені не наповнювались повітрям,
але тіло все одно рухалося,
підтримуване силою підвіски.

"Якщо я здамся зараз, —
думав він, ідучи коридором до своєї каюти,
— більше нікому буде захистити Артею.
Я не маю права падати."

У каюті він кинув плащ на стілець
і ліг на ліжко.
Хоча тілу більше не потрібно було дихати
чи підтримувати серцебиття,
розум і м’язи ще вимагали сну.
Якщо позбавити себе цього,
навіть підвіска не врятує від виснаження.

Сон поглинув його швидко,
і кілька годин темряви дали відчуття відносної сили.

Вранці Кірон підвівся,
одягнув форму й вирушив до столової.
Все виглядало звично: офіцери, шум,
запах гарячої їжі.

Та щойно він протягнув руку до підносу,
раптово зрозумів —
не відчуває голоду.
Жодної потреби в їжі.

Він узяв сніданок, сів за стіл
і почав їсти, перевіряючи себе.
Смак відчувався,
але ні ситості, ні відчуття,
що шлунок працює.
Наче їжа просто зникала у порожнечі,
яка більше не була потрібна для життя.

Кірон тихо засміявся.
Гірко, але без здивування.
Подивився на підвіску,
що холодно світилася на його грудях:

— «Ти вже забрала мої легені…
моє серце…
а тепер і шлунок.
Органи ще на місці,
але тілу вони більше не потрібні.
Що далі?
Забереш мою волю?..
Чи моє свідомість,
щоб я перестав бути самим собою?»

Підвіска відповіла тільки м’яким синім світлом,
наче приховуючи правду.

Кірон відкинувся на спинку стільця.
Він розумів:
сон іще тримає його,
інші функції залишаються…
але зміни тільки почалися,
і він не знав, де буде межа.

Кірон сидів у столовій, нерухомо тримаючи ложку над тарілкою.
Думки плуталися, і він відчував, як у глибині душі повзе холодне усвідомлення:

"Якщо так піде далі…
я перетворюся на щось інше.
Не людину…
а ходячого мертв’яка.
Живий скелет, який лише вдає, що живе…"

Уявлення стало настільки чітким,
що Кірон навіть уявив себе —
кістлявим, але в його звичних шатах,
зі спокійним, командирським поглядом,
що змусило його нервово розсміятися.

Сміх луною розійшовся по столовій.
Люди обернулися.
Офіцери, що сиділи неподалік,
поглядали з явним страхом,
хтось тихо відсунув піднос,
інший прикинувся зайнятим.