Глава 7

Кірон важкими кроками наближався до десантного човна.
Метал під його ногами лунав глухо, віддаючи кожен удар у глибину корпусу.

Коли він піднявся на борт,
всередині вже були інші.

Солдати в силовій броні.
Гіганти — мов живі танки.
Їхні шоломи поверталися синхронно,
оптичні лінзи блиснули в темряві,
і на кілька митей усі замовкли.

А тоді…

Один за одним
в абсолютній тиші
опустились на одне коліно.

Жест, якому ніхто не вчив.
І який ніхто не просив.

Жест визнання.
Жест поваги.
Жест до того, хто йде першим.

Кірон лише коротко підняв руку, показуючи:
— Встати.

Він пройшов повз них,
навіть не озираючись,
і попрямував у кабіну пілотів.

Двері були вузькі — явно не розраховані на масу його броні.
Він ледве проліз, корпус броні зачепився,
і кілька дрібних панелей з кабіни відлетіли вбік.

Пілоти, двоє молодих людей, озирнулись —
і в обличчях з’явився переляк.

Кірон не сказав ні слова.
Просто зняв навушники з одного з них,
надів собі,
натиснув кнопку і пророкотів у загальний канал:

— Всі десантні човни — запуск.
Вихід негайно.

І замовк.

Він зняв навушники, кинув їх назад на панель,
і подивився прямо в очі одному з пілотів.

Той навіть не моргнув —
просто резко обернувся і почав вводити запуск,
разом із другим, який трясся,
але пальці якось влучали по потрібних клавішах.

Кірон повернувся назад у відсік.

І вже десятки інших десантників в броні
стояли готові.

Жодних слів.
Жодного страху.
Лише дихання фільтрів,
і глухі удари двигунів, що вже запускались.

Він став посеред них.

І в ту мить,
ніби весь всесвіт
завмер на вдиху.

Перед бурею.

Човен рвонувся вгору —
метал загудів,
підлога під ногами здригнулася,
і корпус повільно, але впевнено
відірвався від поверхні ангару.

Гравітаційні фіксатори погасли,
і десантний човен плавно почав набирати висоту,
рушивши прямо через мерехтливе силове поле,
що герметизувало ангар від порожнечі космосу.

Воно злегка колихнулось,
і корабель вилетів у тишу безповітряного простору,
немов риба, що прорвала сітку.

Кірон, мовчки стоячи між солдатами,
злегка нахилився і
поглянув у невеликий ілюмінатор з лівого боку.

За склом —
тиша.

І лише вдалині, з обох боків,
їх супроводжували винищувачі.
Швидкі, мов стріли,
і мовчазні, мов смерть.

Він вдивлявся в простір попереду,
в очікуванні чогось —
стріли, вибуху, сенсорного попередження.
Але… нічого.

Жодного пострілу з захисних платформ.
Жодного сигналу про наближення ворожих перехоплювачів.
Жодної активності.

Кірон примружився,
і в його голові з’явилась думка:

А раптом вони там перебили один одного?
Поки ми готувались…
Вони ж самі казали — всередині кораблів піратів паніка.
Може, вони й справді влаштували бійню між собою…

Та навіть якщо це так —
він знав, що на другому боці шлюзу ховається щось гірше, ніж хаос.
Тиша — завжди перед бурею.

Нарешті,
вдалині з’явився масивний корпус ворожого корабля.

Кірон завмер.

…він більший за мій лінкор.

Корабель був гігантський.
Але не у величі — в потворності.

Наче хтось зварив два розломані крейсери,
склеїв їх обшивкою від старих танкерів,
та ще обмотав ланцюгами і металевим хламом.

Бічні турелі стирчали хаотично,
на кормі виднівся обгорілий герб з черепом без щелепи і крилами з дроту,
а зверху — якісь саморобні антени і відкриті палуби,
на яких щось ворушилось…

Вигляд — дикий.
Наче монстр, зшитий із мертвих тіл.

Але…

Це пірати. Що з них візьмеш?
— подумав Кірон,
і глибоко вдихнув —
чи, принаймні, зробив те, що колись було вдихом.

Попереду — посадка.
І те, що чекає всередині.
Він не боявся.
Він чекав.

Десантний човен влетів у розламаний шлюз піратського ангару з глухим гулом, ледь не чиркнувши про обвуглену обшивку.
Силове поле — якщо воно тут ще існувало — давно згасло або було знищене.

Всередині — морок,
освітлений лише спалахами аварійних ламп.
Сірі стіни, залиті кров’ю,
метал роздертий,
і запах — навіть крізь фільтри його шолома —
здавався важким.

Кірон натягнув шолом.
Герметизація клацнула.
Він зняв запобіжник з основної зброї,
і чіткий щолк пролунав у тиші.

Одразу за ним —
такі ж щолки всіх інших бійців.

— Готуйтесь.

Та щойно трап почав опускатись,
радіоканал заповнили нові звіти —
від інших загонів,
які вже висадились на інші піратські кораблі.

— Тут усе в крові…
— Бля, вони різали один одного, як тварини.
— Капітане… тут… м’ясо.
Не тіла. М’ЯСО.
Стіни дихають цим смородом.
— Ні одного живого.
Тільки шматки…

Кірон зробив перший крок з трапу.
І щось під його ногою хрустнуло.

Він подивився вниз —
череп.
Щелепа давно втрачена.
Кістка проломилась,
не витримавши маси його броні.

Навколо —
дим, розкидані кінцівки, згорілі обшивки,
перевернуті ящики,
обвуглені обличчя.

Весь ангар виглядав як після вибуху люті.
Але найстрашніше —
жодного штурмового човна.
Жодного винищувача.
Нічого.

— Вони втекли в паніці.
Поспіхом. Без зброї, без машин.
Боялись навіть спробувати зупинити нас, —
пронеслось в голові Кірона.

І в ту ж мить пролунав голос Кулі у внутрішньому каналі:

— Імператоре.
Рекомендую вам і вашим людям уникати зайвих руйнувань.
Ці кораблі можуть містити фрагменти технологій,
які варто вивчити.
Прошу зберегти внутрішні системи цілими.