Глава 5

Минуло три місяці.
Усі ці дні Кірон жив у рутині, яку сам для себе створив — огляди, зустрічі з інженерами, перевірка підготовки екіпажів, аналіз ресурсів. Флот будувався швидко. Фрегати вже стояли на своїх платформах, лінкор — майже завершений.
Імперія повертала собі силу.
А Кірон — втрачав щось інше, непомітне.

В ту ніч він спав тривожно.
Не снив нічого — лише порожнечу, як нескінченну паузу перед криком.
І коли прокинувся… відчув дивне.

Тиша.
Навколо — звичайно.
Але всередині — занадто.

Він сів. Рукою повільно торкнувся грудей. Потім живота. Потім знову — грудей.
Жодного руху.
Жодного вдиху.
Серце не билося. Легені не працювали.

Кірон застиг.
Думка не могла зібратись в слова. Не від страху — від неспівпадіння.
Це неможливо. Це має боліти. Це має душити.
Але він сидів.
Дивився на власні руки.
І… відчував себе абсолютно нормально.

— Ні… — прошепотів він.

Він встав, підійшов до умивальника. Подивився у дзеркало. Шкіра — та сама. Очі — живі. Навіть тінь під очима, як у втомленого командира.

Та він знову не дихав.

Спробував вдихнути — повітря зайшло, але не принесло відчуття полегшення. Мов просто механіка.
Так, ніби тіло ще виконувало жести, але сенс їх зник.

Раптом його охопив тваринний страх.
Не той, що кричить — а той, що ламає зсередини.
— Що… що я зробив із собою?..

Він торкнувся підвіски. Вона була теплою. Майже ніжною. Неначе тішилась, що він усе зрозумів.

— Мені…
Мені ніколи не треба було дихати, так?
— прошепотів він сам до себе, і відчув, як його голос звучить рівно, без хрипів, без напруги.

Він більше не був людиною. Не зовсім.
Але тіло навіть не помітило.
І це лякало більше за все.

Кірон відсахнувся від дзеркала, ледь не впавши. Руки затремтіли. Долоні знову вперлись у груди — шукали хоч якийсь рух, хоч натяк, хоч тінь життя.
— Дихай… — прошепотів він, але легені не реагували.
— Дихай, дихай, дихай! — уже хрипко, з надривом.

Та не було чим.
Тіло не дихало.
І при цьому не задихалось.
Але розум… відмовлявся це прийняти.

Все його єство, все, що було людським, — кричало:
"Ти вмираєш!"
Ти мусиш задихатись.
Ти мусиш відчувати біль.
Ти мусиш…
Але нічого не було.

Лише холодна паніка, що розросталась хвилями.
Він упав на коліна, схопився за голову, стискаючи череп, наче міг витиснути з себе це почуття.

— Чорт… Чорт, чорт, чорт!
Що ти зі мною зробила, куля?..
Що ти зробила?!

В очах почало плисти. Не від нестачі кисню — від психологічного шоку.
Його тіло більше не залежало від дихання. Але мозок усе ще вірив, що помирає.

Кірон гепнувся плечем об стіну, повз у кут, де згорнувся, як загнаний звір.
Судоми не приходили. М’язи працювали ідеально. Серце — мовчало. Але думки —
вже панічно билися, як поранений птах у клітці.

— Це сон…
Це…
Я не міг…
Я не…

І раптом він знову схопився за підвіску.
Стис її з такою силою, що метал майже порізав шкіру — але болю не було.

— Верни мені!..
Верни…
Я… я не це хотів…
Я хотів жити, а не бути…

Він не зміг договорити. Голос зірвався.
Бо навіть сльози, які мали піти — не виступили.
Тіло більше не пам’ятало, як бути слабким.

І в тиші, де він мав задихатись,
він лише знав, що повинен.
Але вже — не міг.

Кірон сидів, згорнувшись у кутку, мов зламана статуя. У тиші, де мало б бути важке, рване дихання — було тільки нічого.
Не вперше він ловив себе на цьому.
Відтоді як прокинувся в лікарні з тією чорно-синьою підвіскою на шиї —
час від часу всередині щось спалахувало.
Він міг відчути, що тіло не болить, коли мало б.
Що серце мовчить, коли мав би здригнутись.
Що холод не проникає крізь шкіру.
Що в голові все тихо… навіть коли світ навколо кричить.

Він пригнічував це. Відкидав. Розчиняв у справі, у флоті, в наказах.
Вдавав, що нічого не помічає.
Але сьогодні… сьогодні тіло сказало правду.
І розум відмовився мовчати.

Його мозок усе ще був людським — і тому кричав:
"Ти маєш дихати!"
"Ти маєш жити, як раніше!"
"Ти не можеш… просто мовчки існувати!"

Кірон тремтів. Руки стиснуті в кулаки, лоб притиснутий до холодної стіни.
Ні піт не виступав, ні подих не збивався.
І саме це…
лякало найбільше.

— Я більше… не живий?.. — прошепотів він, сам не чуючи свого голосу.

Він згадав, як прокинувся в лабораторії.
Як дивився на світ — наче крізь скло.
Як усе здавалося надто чітким, надто правильним, надто далеким.
І як куля сказала тоді:
"Тепер ти не прив'язаний до тіла.
Тепер ти — не просто людина."

Він не вірив.
Не хотів.
Але тепер — не міг більше брехати собі.

Повільно, зусиллям волі, мов крізь лід, Кірон піднявся з підлоги.
Ноги тремтіли не від слабкості, а від спогадів, що рвалися назовні.

— Я... не вперше це відчуваю, — прошепотів він.
— Але вперше… приймаю.

Підвів голову. Подивився на стіну перед собою — мов крізь неї бачив далеке майбутнє.
І зрозумів:

Тіло може бути новим.
Але страх…
Страх залишився тим самим.
І саме він зробить його сильнішим, ніж був до цього.

Кірон вирвався з покоїв майже бігом. Коридори спалахували освітленням лише на мить, не встигаючи за його кроками. Метал під ногами глухо дзвенів, мов попереджав когось: він іде. І цього разу — вже не просто командир.
А людина, яку знову зрадили.

Двері ангару розчахнулись перед ним. Усередині, як і завжди, була вона — куля, що зависала в повітрі мовчазною геометрією довіри, якої вже давно не існувало.

— ТИ! — крикнув Кірон, ще не наблизившись. Голос його не був зірваним — був точним. Гострим. Як удар.

Куля миттєво розвернулась у повітрі, її поверхня злегка поблискувала під лампами.

— Що сталося?