Глава 4

Куля плавно розвернулася в повітрі.

— Йди за мною. Є ще дещо, що ти маєш побачити.

Вони пішли далі, повз ряди фрегатів, повз зони складання бурових суден, повз шум інструментів і механізмів. Шлюзи одна за одною відкривались, поки не дійшли до масивних броньованих дверей у кінці ангарного тунелю.

Коли двері повільно розійшлися, Кірон завмер.

Перед ним, під захисним куполом зі світла та сталевих арок, стояв велетень. Його корпус був темним, глянцевим, обтічним. Візерунки енергоканалів пульсували м’яким синім сяйвом, а башти гармат, як хребет древнього звіра, тягнулись до стелі.
Він був не просто кораблем — він був символом влади.

— Це… що це за клас? — прошепотів Кірон, майже автоматично підходячи ближче.

— Лінкор командного класу. Один із найпотужніших одиночних кораблів, здатний координувати бойові групи, витримувати масовані атаки і одночасно — наносити удари стратегічного рівня.
Він — твій.

Кірон повільно обійшов край платформи, погляд ковзав по масивному носу судна, по зовнішнім сенсорам, антенам, реактивним стабілізаторам.

— А чому ми не можемо зробити весь флот такими? — спитав він, не відводячи очей.

Куля відповіла одразу:

— Занадто дорого.
На побудову одного такого лінкора йде в шість разів більше рідкісного сплаву, ніж на фрегат, і вісім разів більше енергії.
До того ж, його обслуговування потребує високоспеціалізованих екіпажів, яких у нас ще не вистачає.
Ми можемо собі дозволити один флагман. І навіть це — на межі допустимого.

Кірон кивнув. Він уже знав відповідь — але йому треба було її почути.

— І коли він буде готовий?

— Через 91 день при поточній швидкості. Менше — якщо перенаправимо ресурси з бурових кораблів. Але це уповільнить розширення.

— Не треба. Хай добувають. Без ресурсів — навіть флот не врятує нас.

Він ще раз подивився на корабель. Його флагман. Його особистий щит — і меч — нової Аретії.

І тихо, майже про себе, сказав:

— Отже, тут почнеться.
Імперія не просто виживе.
Вона знову стане силою.

Куля не відповіла. Але її світло на мить стало яскравішим.
Воно погоджувалось.

— Цей лінкор оснащено трьома незалежними антиматерійними реакторами, — сказала куля, рухаючись вздовж платформи. — Вони можуть працювати автономно: навіть при повному знищенні одного або двох, корабель залишиться на ходу.

Кірон ішов повільно поруч, погляд ковзав по масивному корпусу корабля, який здавався не побудованим — а вирізаним із нічного неба.

— Озброєння?

— Основні батареї — чотири гравітаційно-імпульсні установки. Вони здатні пробити навіть планетарну оборону.
Допоміжне: тридцять два турелі ближнього бою, дюжина точкових систем перехвату, три винищувачні ангари. Є резервні шахти для запуску торпед дальньої дії.

— І захист?

— Трипластова обшивка: зовнішній шар композитної броні, внутрішній адаптивний поглинач енергії, і незалежна сегментована структура корпусу.
У разі пробою — корабель розділяється на автономні модулі, кожен із власним життєзабезпеченням.

— Щити?

— Повноцінний граві-бар’єр з частковою саморегенерацією. У пікових режимах витримує прямий удар енергоядра — до семи секунд фронтального контакту.

— А керування?

— Основне — ручне, екіпажне. Але є і вбудований інтелект командного рівня, прив’язаний до тебе. Він не самостійний. У критичних ситуаціях — стабілізує системи, тримає курс, обороняється. Але ніколи не приймає стратегічних рішень без тебе.

Кірон коротко кивнув, підходячи ближче. Лінкор здавався ще не живим, але всередині нього вже текла енергія. Мов у гігантському звірі, що спить.

— Він чекає, — сказала куля. — Але тільки на тебе.

— Має ім’я?

— Ні. Командир дає ім’я флагману. Ім’я, яке з ним залишиться назавжди.

Кірон мовчав. Його долоня торкнулась холодного краю платформи, звідки вже тягнувся трап до внутрішніх відсіків корабля. Він ще не сказав слова. Але в очах його з’явилась тінь рішучості.

Він не просто дивився на метал. Він бачив щось більше.

Те, що може вийти в космос — і повернутися.
І захистити.

Кірон не зводив очей із трапа, що вів углиб лінкора. Металеві плити ще не були остаточно з’єднані, деінде стирчали відкриті кабелі, а над головою — висячи на гнучких кронштейнах — працювали монтажні руки. Але корабель уже мав присутність, що кликала.

— Я хочу побачити його зсередини, — сказав він, не відводячи погляду. — Навіть якщо він ще недобудований.

Куля не заперечила.

— Обережно. Деякі відсіки ще не запечатані, тиск не стабільний. Але маршрут до центрального ядра — безпечний.

Кірон рушив по трапу. Його кроки луною відбивались у тиші ангару. Трап вів до бокового шлюзу, який плавно відкрився, впускаючи його у напівтемний коридор.
Повітря мало запах свіжого металу і озону — усе ще нове, живе, як дихання щойно прокинутого велетня.

Він ішов повільно, вдивляючись у панелі, ще не активовані. Подекуди стіни були голими, з видимими контурами труб, кабелів, незакінченою обшивкою. Але навіть у цьому незавершеному стані корабель уже мав структуру — логіку і ціль.

— Тут буде командний місток? — запитав він, проходячи повз високу нішу з розширенням.

— Так. Багаторівнева схема. Верхній сегмент — стратегічне управління, нижній — навігаційно-технічний модуль. Доступ лише по твоїй ідентифікації.

Далі — центральний коридор. Він уже був прокладений по всій довжині судна, хоч і ще не облицьований. Стеля йшла дугою, підлога трохи гуді́ла під ногами.

Кірон зупинився, приклав руку до однієї з несучих колон.

— Він ще сирий. Але він вже… живе.

— Він чекає.
І з кожним днем набирає форму.
Коли ти підеш у перший рейд — він буде готовий.

Кірон пройшов далі, до першої переборки, за якою вже мала починатись зона екіпажу. Все ще темно, але вже видно каркаси кают, крісла керування, технічні шахти.

Він зупинився, оглянувся, і раптом сказав тихо: