Глава 3

Світ повільно повертався.

Спершу — звуки. Вони були приглушені, далекі, немов він лежав під водою: шипіння повітря, ритмічне пікання, десь збоку — глухе дзижчання апаратів. Потім — відчуття: холодна подушка під головою, теплий тягар ковдри, і… щось важке на шиї, що пульсувало ледь чутним, внутрішнім вібруванням.

Очі відкрились.

Біла стеля. М’яке світло. Дезінфекція в повітрі. І — тиша. Справжня. Герой повільно підняв погляд, і тільки тепер усвідомив, що лежить у медичному відсіку, у реанімаційному модулі. У вену в руці входив тонкий провід живлення, а на грудях блимав біосенсор.

Та увага його одразу звернулась на шию.

Підвіска залишалась на місці. Темний метал блищав тихо, без сяйва, без блакитного пульсу. Череп мовчав. Але герой відчував його. Не як річ. Не як символ.
Як щось, що сидить усередині.

Він спробував поворухнутись — і завмер. Рухи були… неправильні. Не болючі, не слабкі. Просто не його. Кожне натискання м’язів здавалося знайомим лише частково. Наче тіло — інструмент, до якого він тільки вчиться знову.
Наче він — маріонетка, і хтось віддав йому нитки лише частково.

Він сів, повільно. Руки тремтіли. Не від виснаження — від відчуття віддаленості. Як ніби від нього залишився лише голос, який повернувся в тіло після довгого вигнання.

— Куля… — прохрипів він, але відповідь не надійшла.

Він чекав кілька секунд, але імплант залишався німим. Чи вона мовчала з власної волі, чи не мала доступу — він не знав. І не був певен, що хоче знати.

Він нахилив голову, вдивляючись у підвіску. Вона мовчала. Але глибоко всередині — він відчував, що вона спостерігає. Не механічно. Не магічно. А як істота. Чужа. І терпляча.

— Добре, — прошепотів герой. — Добре. Я дам тобі мовчання… поки.

Він зсунув ноги на підлогу, повільно піднявся. Кожен крок був як по новому тілу — знайомому, але зсунутому, неначе склеєному не зовсім правильно. І все ж, крок за кроком, він ішов.

Він ще не був готовий говорити з кулею. Але скоро — буде. І тоді, він вимагатиме відповіді.

Бо щось змінилося. І це було не просто "він". Це було всередині нього.

Він залишався в медичному відсіку довше, ніж очікував. Дні текли повільно, мов крізь щільну рідину. Куля мовчала. Медперсоналу не було — тут усе керувалося автоматикою: живлення, контроль, моніторинг. Ніхто не турбував його. І саме в тій тиші почали… приходити спогади.

Не вибухом. Не прозрінням.
А повільним, отруйно-м’яким проникненням у свідомість.

Спочатку — уривки.

Сонце, що пробивається крізь гілки. Дитячий сміх десь на тлі. Легка сукня, яка колихається на вітрі. А потім — дотик. Ніжний, знайомий до болю. Жінка сміялась. Він не чув слів — лише дивився, як вона прикладає палець до його чола.

І потім — ім’я.

— Кірон, — мовила вона. — Ти знову замислився. Де літаєш, мій воїне?

Це слово… воно засіло, як клинок у глибину. Кірон.
Кірон. Він знав це ім’я. Воно було його. Але чомусь — стерте, забуте, вирване. І тільки зараз — повернулось.

Наступного дня спогади стали глибшими. Не сновидіння, не галюцинації. Справжні — ті, що болять, коли згадуються.

Його син.
Хлопчик з темним волоссям і впертими очима. Любив збирати іграшкових вершників. Будував з каміння "фортецю", яку обороняв від уявних ворогів. Кірон пам’ятав, як ставив йому на плечі руки й говорив:
— Якщо колись прийде біда — ти станеш стіною. Але не сам. Ми будемо поруч.

А потім — останній день. Вони стояли на порозі. Дружина мовчала. Хлопчик тримав його за руку, не кажучи нічого. І тільки коли він уже сів у сідло, син вигукнув:
— Тато! Ти ж повернешся, так?

Кірон тоді не відповів.

Він хотів. Але не зміг.

В палаті стало холодно, коли ці спогади охопили його цілком. Він сидів на краю ліжка, руки вперлись у коліна, очі — втуплені в підлогу. Плечі напружені, щелепа стиснута. Та щось у його обличчі змінилось.

Порожнеча зникла. Замість неї — біль, справжній. І пам’ять.

— Я… Кірон, — прошепотів він.
Це не було проголошенням. Це було визнанням себе.

І в той момент підвіска на його шиї ледь помітно затремтіла. Мов вітром повіяло зсередини неї. Не тиск. Не погроза.
Реакція.
Наче те, що жило в ній, теж почуло його ім’я — і вперше визнало, з ким пов’язане.

Минуло ще кілька днів. Кірон — тепер він знову носив це ім’я всередині з гіркою впевненістю — більшість часу проводив у мовчанні, сидячи на ліжку медвідсіку, слухаючи, як гудить система вентиляції, і спостерігаючи, як стіни без жодного вікна дихають рівномірним світлом. Ніякого неба. Ніяких зір. Лише замкнений простір, в якому кожна хвилина тягнулася, як година.

Та попри цю тишу, щось змінилося. Він відчував.
Відчував себе інакше.

Підвіска на шиї — той самий череп із тонкого металу — здавалася глухою. Вона не сяяла, не тремтіла, не ворушилась. Але вона була. І Кірон це знав. Кожного разу, коли він закривав очі, спогади повертались: обличчя сина, посмішка дружини, ім’я, яке він колись боявся забути.

І що більше він згадував — тим менше боліло.

На дев’ятий день — двері відчинились.

Без попередження. Жодного звуку. Просто світловий індикатор мигнув — з червоного на зелений. Не було жодного голосу, жодної команди.

Але Кірон зрозумів.
Час.

Він підвівся. Тіло більше не відчувалось чужим, хоч досі здавалося трохи… віддаленим. Як інструмент, до якого він поступово звикав. Кожен рух був твердіший, кожен крок — більш упевнений.

Коридори зустріли його холодним освітленням і тишею. Не гнітючою — уважною. Ліфт вже чекав, двері були відкриті. Він зайшов — і кабіна без команд почала опускатися. Глибоко. Нижче, ніж усе, що здавалося знайомим.

Двері розчинились — і все залишилось, як того дня: сірі стіни, матове підсвічування, холодна підлога, круглий стіл у центрі. Жодних вікон. Жодного простору. Лише замкнене серце станції, яке чекало на нього.