28

Глава 28

Минув місяць.

 Здавалося, він промайнув у мить, але для Дарини й Максима це був найнасиченіший час у їхньому житті.

Дарина сиділа біля вікна у світлі вранішнього сонця, тримаючи на руках маленьке диво — їхню донечку. Вона народилася здоровою, з ніжними рожевими щічками та смішними крихітними пальчиками. Дівчинку назвали Софійкою, бо саме це ім’я, як сказала Дарина, вміщувало в собі і мудрість, і ніжність, і Божу ласку, якої так бракувало в їхньому житті.

Дарина дивилася на доню й згадувала, як багато всього принесло їм це останнє випробування. Скільки було радості — коли вперше почула її крик, коли вперше притиснула до грудей. І скільки тривоги — коли перейми почалися раптово, коли в очах Максима вона бачила страх, який він намагався приховати, щоб не лякати її ще більше.

Та найбільше вона боялася не болю й навіть не за себе. Вона боялася за Максима.
Бо як можна жити спокійно, коли твоя власна мати — не мати, а ворог, здатний приректи людину на роки в’язниці лише заради власних примарних амбіцій?

Вона обережно погладила донечку по голівці, вдихаючи запах її ніжного волоссячка, і в очах защипало від сліз.
— Я не дозволю, щоб хтось колись забрав у нас наше щастя, — прошепотіла вона, вкриваючи Софійку поцілунками.

У дверях з’явився Максим із Назарчиком. Син тягнув у руках м’яку іграшку, яку купив для сестрички, а сам сяяв гордістю й ніжністю.
— Мамо, я приніс зайчика для Софійки, щоб їй не було самотньо, коли вона спатиме, — сказав малюк і поклав іграшку поруч із донькою.

Максим підійшов ближче, схилився й торкнувся губами волосся дружини, а потім донечки.
— Ти навіть не уявляєш, наскільки я вдячний долі за тебе, за дітей… за цей шанс на справжнє життя.

Дарина підняла на нього очі, повні сліз і любові.
— Я уявляю, коханий. Бо відчуваю те саме.

Вони обоє знали: попереду ще буде боротьба, бо тінь Іди й Градова не розтанула остаточно. Але зараз, у цій миті, вони були лише сім’єю. І це було важливіше за все.

Після розмови з адвокатом Максим повернувся до кімнати, де Дарина сиділа з Софійкою на руках, а Назарчик вмощувався поряд і обережно торкав  пальчиком крихітну долоньку сестрички. Він завмер на мить, спостерігаючи за цією картиною, і серце його наповнилося такою любов’ю й вдячністю, що перехопило подих.

— Кохана… — тихо мовив він, сідаючи поруч.

Дарина підняла на нього очі, і він одразу простягнув руку, торкнувшись її пальців.
— Я щойно розмовляв із адвокатом, — його голос був наповнений спокоєм, у якому бриніла радість. — Іда та Градов отримали вирок, на який заслужили. Вони відповідають за все, що зробили. 

Дарина завмерла. Її губи затремтіли, а в очах з’явилися сльози — цього разу не від болю, а від полегшення.
— Ти серйозно?.. Це правда?

— Правда, серденько, — він ніжно взяв її обличчя в долоні й змусив подивитися йому в очі. — Їхня влада, їхня жорстокість, їхні інтриги більше ніколи не торкнуться нашої родини. Усе залишилося в минулому. А попереду в нас — тільки щастя. Безмежне.

Дарина пригорнула донечку ще міцніше й схилилася до чоловіка.
— Максе… ти подарував мені життя. Нове, справжнє. І я ніколи не перестану дякувати Богові за те, що ти мій.

Він нахилився й поцілував її сльози, обіймаючи так, ніби хотів захистити від усього світу.
— А я дякую тобі, Дарусю, за довіру, за любов і за нашу сім’ю. Я обіцяю, тепер ніхто й ніколи не зможе нас роз’єднати.

У ту мить Назарчик, який уважно слухав батьків, вигукнув:
— То тепер у нас справді буде казка, так?

Максим усміхнувся, поцілував сина в чоло й відповів:
— Так, сину. Тепер наша казка тільки починається.

Дарина, тримаючи на руках Софійку, а поруч із собою Назарчика, вперше за довгі роки відчула повну гармонію. Те, чого вони так прагнули, нарешті стало їхньою реальністю — дім, сім’я і майбутнє, вільне від темних тіней минулого.

Епілог

Над містом сходив світанок. Тонкі промені сонця пробивалися крізь листя саду, золотили дах їхнього дому й наповнювали кожну кімнату світлом. У цьому світлі не було тіні минулого — воно було чистим, як нова сторінка.

Дарина сиділа біля вікна, тримаючи на руках донечку. Маленька Софійка спала спокійно, тихо сопучи, а Назарчик, як справжній старший брат, сидів поряд і гордо стежив за кожним рухом сестри. У цю мить час ніби зупинився: усе, що колись боліло, зникло, розчинилося у світлі нового дня.

Максим стояв за їхніми плечима, споглядаючи цю картину, і відчував, як груди розпирає щастя. Він торкнувся плеча дружини й тихо мовив:
— Тепер усе позаду. Іда і Градов отримали свій вирок. Уся темрява залишилася далеко позаду. Нас чекає лише світло, кохана. Тільки світло.

Дарина підняла на нього очі, сповнені сліз і ніжності.
— Я так боялася… за тебе, за наших дітей. А тепер… тепер я відчуваю, що ми справді вільні.

Він обійняв її й нахилився так близько, що їхні чола з’єдналися.
— Ми вільні, Даро. І я присягаюся: більше ніхто й ніколи не зможе забрати в нас цього щастя.

Вона усміхнулася крізь сльози, пригортаючи доньку.
— Ти мій єдиний. Єдиний, кому я довіряю безмежно.

Максим поцілував її сльози й прошепотів:
— А ти моє серце. Моє життя. Моє назавжди.

У цей момент Назарчик раптом вигукнув, дивлячись на них з ясними дитячими очима:
— Тепер у нас справжня казка, так?

І вони обоє розсміялися крізь сльози, бо знали — син має рацію. Так, це була казка. Не та, що пишуть у книжках, а та, яку вони вибороли власним болем, любов’ю й вірою.

За вікном розквітав новий день. І разом із ним починалося нове життя.

Казка, яка триватиме вічно.

Кінець