27

Глава 27

Того дня сонце світило особливо яскраво. Здавалося, навіть небо раділо разом із ними. Максим тримав за руку Дарину, а другою — їхнього синочка Назарчика. Перед ними височів їхній будинок — теплий, затишний, довгоочікуваний. Дім мрії, у якому мало початися справжнє життя.

Дарина зупинилася на хвилину біля воріт, і на її очі набігли сльози. Це були не сльози смутку, а тихої радості, вдячності й полегшення. Вона пригадала всі роки болю, невизначеності, ті довгі ночі, коли їй здавалося, що в її житті ніколи не з’явиться місця, де вона почуватиметься вдома. І ось тепер цей момент настав.

Максим ніжно обійняв її за плечі.
— Ми зробили це, люба. Ми тепер маємо дім. Справжній. Наш.

Назарчик, тримаючи в руках маленьку іграшкову машинку, захоплено вигукнув:
— Це все наше? І там теж буде моя кімната?!

Його очі світилися таким щастям, що Дарина засміялася крізь сльози. Вона опустилася на коліна, притисла сина до себе й прошепотіла:
— Так, Назарчику. Це твій дім. Тут ти будеш рости, гратися, сміятися… і завжди знати, що тебе люблять.

Вони зайшли в будинок. У кожній кімнаті ще відчувався запах свіжої фарби й нових меблів, але для них він був найсолодшим ароматом у світі — запахом нового початку.

Дарина зупинилася біля вікна в вітальні. Промінь сонця ліг на її обличчя, і вона поклала руку на живіт, відчуваючи, що й донечка щаслива.
— Тут нашій родині завжди буде світло, — тихо сказала вона.

Максим підійшов і обійняв її ззаду, вклавши голову їй на плече.
— І жодна темрява більше не зможе нас розділити, — додав він.

Назарчик бігав коридорами, сміючись і вигукуючи:
— Оце моя кімната! А це — мамина! А це — тату!

Його сміх лунав дзвінко, мов дзвіночок, і розносився по всьому дому, наче освячуючи кожну стіну.

Дарина й Максим стояли поруч, тримаючись за руки, й обоє розуміли: у цьому домі не буде місця ненависті чи зраді. Тут житиме тільки любов.

Вперше за довгі роки Дарина відчула справжню безпеку. Вперше Максим дозволив собі видихнути на повні груди. А Назарчик… він просто сміявся й радів, бо діти завжди першими відчувають, де їхній справжній дім.

Коли двері їхнього дому зачинилися за спиною, Максим обережно розвернув Дарину до себе. Він бачив її втомлені, але водночас світлі очі, і відчував, як серце розпирає хвиля любові.

Він узяв її обличчя в долоні й тихо промовив:
— Даро, я безмежно тебе люблю. Але ще більше я вдячний за те, що ти повірила мені… що ти стала на мій бік, коли цей Градов намагався отруїти тебе своїми брехнями. Ти навіть не уявляєш, наскільки це для мене важливо.

Він зробив глибокий вдих, і його голос затремтів, але став ще рішучішим:
— Я обіцяю тобі: він заплатить за все. За смерть твоїх батьків. За те, що ти росла без мами. За всі ті роки страждань, яких він позбавив тебе права уникнути. Я зроблю все, щоб справедливість восторжествувала. І ти знову зможеш жити  без болю.

Дарина дивилася на нього так, ніби бачила весь сенс життя в його очах. Її подих став уривчастим, а губи тремтіли, коли вона прошепотіла:
— Ти мій єдиний, Максиме… Єдиний, кому я можу довіряти безмежно. Єдиний, хто завжди був моєю опорою, навіть коли я падала. Ти й залишишся моїм єдиним.

Сльоза скотилася по її щоці, і Максим обережно зняв її великим пальцем.

— Я завжди буду поруч, — сказав він, нахиляючись ближче. — І ніхто, чуєш, ніхто більше не змусить тебе плакати через минуле.

Їхні губи з’єдналися в поцілунку, який не був просто ніжністю — у ньому жила клятва. Клятва кохання, довіри й спільної боротьби за їхнє майбутнє.

У цей момент навіть стіни їхнього нового дому, здавалося, зберігали їхню таємницю й ставали свідками того, як дві душі, пройшовши через біль, знайшли одна одну й більше ніколи не відпустять.

Вони ще стояли в обіймах, коли маленькі кроки пролунали сходами. Назарчик, стискаючи свою іграшку, зупинився на порозі й широко відкрив очі.

— Мамо, тату… ви чому плачете? — його голос був щирий і трохи схвильований.

Дарина поспішно витерла сльози з щік, а Максим усміхнувся, нахилився й підняв сина на руки.
— Ми не плачемо, Назарчику. Ми просто дуже щасливі.

Малий уважно глянув на них обох, ніби намагаючись зрозуміти більше, ніж йому дозволяв вік. Потім раптом обійняв їх обох за шиї, притискаючись своїм теплим личком.
— Я знаю, що ви завжди разом. І що ніхто не зможе нас розлучити. Бо ви найкращі у світі. І ми тепер удома, так?

Дарина відчула, як у грудях щось розтануло. Вона поцілувала сина в волоссячко й прошепотіла:
— Так, мій любий. Тепер ми вдома. Назавжди.

Максим глянув на дружину й ніжно торкнувся її руки.
— Чуєш, Даро? Навіть він це відчуває. Це наш дім. Це наша сім’я. І ніхто цього більше не зламає.

Назарчик, радісно засміявшись, розкинув рученята й вигукнув:
— Я вас люблю найбільше у світі!

І в цю мить у них усіх з’явилося відчуття, що життя нарешті стало на своє місце. Що найбільші бурі залишилися позаду, а попереду — тільки світло.

Життя почало нагадувати справжню казку. Дарина, хоч і була вагітною, але з тією ніжною впертістю, яка завжди в ній жила, наполягала: дім — це її турбота. Вона вставала вранці раніше за всіх, щоб наповнити будинок запахом свіжозвареної кави для Максима й млинців для Назарчика. У її руках кожна дрібниця оживала: квіти у вазі, чисті рушники, акуратно складений одяг. Все це було не про порядок, а про любов, якою вона огортала свою сім’ю.

Коли Максим намагався переконати її взяти помічницю, Дарина лише сміялася й хитала головою.
— Поки я можу, я хочу сама піклуватися про наш дім. Це ж наше гніздечко. Я хочу відчути кожну мить цього спокійного щастя. А от коли народиться донечка — тоді разом підберемо когось хорошого, щоб було легше.

В її очах було стільки тепла, що Максим зрозумів — відмовити їй неможливо.

Максим працював багато, але ніколи не дозволяв собі загубитися у справах настільки, щоб втратити час із родиною. Навіть якщо день був виснажливим, він завжди знаходив хвилинку, аби почитати Назарчикові казку перед сном чи посидіти поруч із Дариною на терасі, тримаючи її за руку й мовчки слухаючи, як цвіркуни співають вечірні мелодії.