26

Глава 26

Дарина разом із Максимом переступили поріг будинку, і ще з коридору почули милу бесіду. Голоси лунали із зали: звучав оксамитовий тон Градова, а поряд — дзвінкий сміх Іди. Вона щось розпитувала про бізнес, про справи, сипала зайвими компліментами, які ніколи й нікому раніше не дарувала.

Максим одразу насторожився. Іда? І розмови про бізнес? Та ще й із чужим чоловіком? Це було схоже на театр — і він добре знав, що Іда не витрачала своїх сил просто так.

Він стиснув руку Дарини, намагаючись передати їй спокій, хоча сам відчував, як у ньому закипає недовіра.

Разом вони зайшли до зали.

Іда сиділа у кріслі, схилившись до Градова, і виглядала так, ніби давно чекала на нього. У її очах світилася жвавість, якої Максим не бачив роками. І саме це різало вуха й очі найбільше.

— Доволі несподіваний візит, — холодно кинув Максим, упираючи погляд у Градова. — І для нас із дружиною він, м’яко кажучи, неочікуваний.

Дарина завмерла поряд, мовби вся ця сцена відбувалася не з нею. Шок не давав сил ані втрутитися, ані бодай щось запитати.

— Для мене велике щастя, — солодко проказав Градов, підводячись. — Нарешті знайти свою дорогу племінницю. Мила Даринко, я так довго чекав цієї миті. Усі ми чекали. І ось вона, ця мить, нарешті настала. Ми будемо разом, як і мало бути.

Іда всміхалася, схрестивши руки на колінах, і з неприхованою цікавістю спостерігала за ними. Її усмішка була ледь-ледь кривою, з тією знайомою ноткою зневаги, але тепер ще й зі справжнім азартом.

— Чудова вистава, Градов, — різко кинув Максим. — Але скажіть, де ви були всі ці роки? Чому тільки зараз вирішили шукати «дорогу племінницю»?

Іда ледь підняла брови й глянула на Максима з тією самою холодною насмішкою, яку він ненавидів з дитинства. Було відчуття, що вона знає щось більше, ніж показує, і що її раптова приязність до Градова зовсім не випадкова.

У залі повисла напружена тиша. Градов лише злегка нахилив голову, усміхаючись так, наче йому кинули не звинувачення, а комплімент.

І саме тоді озвалася Іда.

— Максиме, — її голос прозвучав майже лагідно, але той, хто знав її справжню натуру, відчув би в ньому приховане жало, — не будь таким різким. Людина нарешті відшукала родину, а ти зустрічаєш її як ворога. Дарині потрібна рідня, а не твої постійні заборони.

Максим уперся поглядом у матір. Його обличчя стало кам’яним.
— О, тепер тобі раптом стало важливо, що для Дари потрібне? — тихо, але з отруйною іронією відповів він. — Відколи це тебе цікавить чиїсь почуття, окрім власних?

Іда під тиснула губи, проте не розгубилася. Навпаки, ще більше розправила плечі, наче знайшла несподіваного союзника. Вона перевела погляд на Дарину, і в її очах з’явилася дивна, підкреслена турботливість.

— Дарино, дитино, — мовила Іда, — не слухай його. Я розумію, що тобі непросто, але хіба не чудово мати поряд когось із рідної крові? Твій дядько хоче лише добра. Може, варто дати йому шанс?

Дарина заклякла. Її серце билося швидше, вона дивилася то на Іду, то на Градова, намагаючись зрозуміти, де правда. Її розум кричав, що довіряти цим людям небезпечно, але слова «рідна кров» різали по живому.

Градов, помітивши її розгубленість, зробив крок уперед і театрально приклав руку до серця:
— Я не претендую ні на що, моя люба. Я лише хочу знати тебе. Ти — частина моєї родини, єдине світле нагадування про мою сестру. Я готовий зробити все, аби ти відчула: ти не самотня.

Максим не витримав і виступив наперед, наче закриваючи дружину від їхніх поглядів:
— Досить! Ви обоє граєте у свої ігри, але моєї дружини це не стосується. Вона не стане вашою розмінною монетою.

Іда холодно зиркнула на сина.
— Ти завжди був надто гарячий, Максиме. І надто категоричний. Але ти не можеш вічно тримати Дарину під замком. Вона сама вирішить, кому довіряти.

Дарина відчула, як усі погляди вп’ялися в неї. І раптом зрозуміла: тепер від її слів залежить, як розгортатимуться події далі.

Максим зробив крок уперед і став перед Градовим так, щоб між ним і Дариною вже не залишилося жодного простору. Його голос прозвучав твердо, холодно, як удар меча:

— Досить комедії. Я знаю правду, Градов. Я знаю, чому і за яких обставин загинула мама Дарини. І якщо ти зараз же не припиниш цей дешевий спектакль і не підеш геть з цього дому, я власними руками викину тебе за ворота.

Дарина здригнулася. В її очах промайнуло жахливе здивування — ті слова, яких вона так боялася, нарешті прозвучали.

Максим не відводив погляду.
— Я зроблю все, аби ти поніс справедливе покарання. За смерть своєї сестри. За те, що маленьку дівчинку ти прирік на життя у стражданнях. Твої руки в крові, і тепер ти відповідатимеш за це.

Маска показної доброзичливості сповзла з обличчя Градова миттєво. Його очі спалахнули ненавистю, а губи скривилися у викривленій гримасі.

— Ти?! — вибухнув він, крокнувши ближче, але зупинився, бо Максим стояв, мов скеля. — Хто ти такий, щоб погрожувати мені? Думаєш, твої крики здатні щось змінити?

Він зневажливо розсміявся, різко, майже божевільно.
— Усе, що я маю, належить мені за правом! Кожна копійка, кожен клаптик землі, кожна будівля — мої! І ніхто, чуєш, ніхто не забере в мене навіть крихти.

Іда, яка досі мовчала, злегка знітилася, але в її погляді світився дивний вогник — суміш страху і захоплення. Вона не очікувала, що Градов так швидко скине маску, та водночас у глибині її очей майнула ледь прихована зловтіха.

Дарина стояла ніби скам’яніла. Її серце билося так сильно, що віддавалося відлунням у вухах. Слова Максима розривали її зсередини, адже вона вперше почула те, про що навіть не здогадувалася. Її мати… загинула не випадково. А її дядько — той, кого вона тільки-но зустріла, — виявився монстром, що не приховував своєї жорстокості.

Максим підняв голову, дивлячись на Градова з крижаною рішучістю.
— Ти помиляєшся. Тепер усе буде інакше.

Градов ще кілька секунд стояв, намагаючись приховати лють за посмішкою, але врешті вибухнув словами, немов отрутою: