25

Глава 25

Дарина та Максим здійснили велику мрію — вони купили дім, який став символом їхнього нового життя. Це було наче віднайти власне гніздо: простір, де кожен куток мав наповнитися теплом, дитячим сміхом і затишком. Тепер вони були господарями, і це знання давало їм сили та натхнення. Коли Максим вперше обійняв дружину на порозі омріяної оселі, їхні очі світилися тією любов’ю, яка могла здолати будь-які труднощі.

Єдине, що затьмарювало їхню радість це те, що їм ще довелося жити в будинку Іди. Дарина відчувала на собі ненависть Іди від першого дня. Кожен її рух, кожне слово ставало приводом для гострого, мов ножем, погляду. Іда не приховувала неприязні: у її мовчанні було більше докорів, ніж у найжорстокіших словах. Вона не сприйняла Дарину, немов та відібрала у неї сина, хоча насправді ніколи й не мала його повністю.

Тепер, коли Дарина та Максим чекали моменту, аби нарешті переселитися у власний дім, кожен день у будинку Іди перетворювався на випробування. Ранки починалися зі спроб уникнути зустрічі за одним столом, вечори закінчувалися тишею, у якій зависали непромовлені слова.

— Може, переберемося в готель? — не раз пропонував Максим, бачачи, як втомлюється дружина від постійної напруги. Та й йому було не комфортно поряд з жінкою,  яку він раніше вважав мамою. 

Але Дарина відмовлялася. Вона не хотіла, щоб їхній син відчував безлад і стрес від постійних переїздів.
— Ми вже скоро будемо у своєму домі, — тихо казала вона. — Треба лише трохи потерпіти. Всього кілька днів. 

Максим погоджувався, хоч усередині все обурювалося. Він ніколи не зможе пробачити Іду, а тепер ще більше — за те, що вона дозволяє собі відкрито ненавидіти жінку, яку він любить понад усе. Їхні стосунки з Ідою скотилися на нівець. Вони навіть не віталися, наче чужі. І кожен день, проведений під одним дахом, лише поглиблював цю прірву.

Дарина жила ніби на межі: щастя від купівлі дому перепліталося з болем від ворожості, але терпіла заради Назарчика. Їй не хотілося травмувати його частими змінами житла. Вона знала: ще трохи, і вони будуть вільні від цього дому, від цих холодних стін, від Іди. Але водночас відчувала — навіть коли вони підуть, тінь Іди ще довго буде переслідувати їх. 
Після обіду Дарина з сином сиділи на гойдалці в саду. Погода була прекрасною. Нарешті серпневе сонце позбулося думки спекти все і всіх до вугликів. Повівав приємний вітерець, що ніжно розвівав волосся Дари. 
 

— Кохана, телефонує Ірина. Каже, що не може до тебе додзвонитися. Вона зараз у нашому будинку й хоче обговорити кілька деталей, — озвався Максим, нахилившись до дружини.

— Ой, а я ж телефон у спальні забула, — Дарина легенько вдарила себе по лобі й усміхнулася. — От роззява. Останнім часом я сама на себе не схожа. Все забуваю. 

Вона сиділа на садовій гойдалці, примруживши одне око від сонця, і весело морщила ніс. Максим не міг відвести погляду. Її вагітність робила її ще більш красивою та ніжною. У Дарини з’явилася особлива жіночність — лагідна, тепла, така, що розливалася довкола неї хвилею затишку.

Він простягнув їй телефон, а сам, склавши руки на грудях, спостерігав, як дружина захоплено обговорює з дизайнеркою деталі Назарчикової кімнати. У голосі Дарини звучала така турбота й любов, що Максим відчував: для неї їхній дім — це не просто будівля, а серце їхньої родини.

Він пригадав, як довелося мало не силою переконувати її взяти помічницю. Дарина наполягала, що хоче все продумати самостійно, контролювати найменші дрібниці. Та зрештою погодилася, і їм пощастило знайти Ірину — дизайнерку, з якою Дарина швидко порозумілася. Однак навіть тепер вона не упускала жодної деталі, беручи участь у всіх рішеннях.

— Так, Іро, це справді чудова ідея. Назарчик точно буде у захваті! — сказала Дарина, радісно поглядаючи на сина.

— Мамо, це ви про мою нову кімнату говорите? — пожвавішав хлопчик, аж підстрибуючи біля неї. — А що там буде? Ну скажіть, мені дуже цікаво!

Дарина засміялася й ніжно погладила його по голівці.

У той момент Максим відчув, як груди йому стискає хвилею щастя. Ніколи раніше він не почувався настільки наповненим, настільки потрібним. Картина — дружина, що світиться від радості, і син, повний захоплення — була для нього справжнім дивом В очікуванні ще одного неймовірного дива. 

Дарина закінчила розмову й Максим нахилився до неї, щоб поцілувати. Та їхню мить перервала поява Марії. Вона зупинилася поруч, помітно знітившись.

— Кхм… перепрошую, — обережно почала вона. — Але там до вас приїхав ваш дядько, Даринко. Каже, що мусить негайно побачитися з вами. Він нестерпно довго чекав цієї миті. 

Сонячна безтурботність миттєво розчинилася. Дарина насторожено зиркнула на Максима: в її очах промайнуло здивування, змішане з тривогою. Дядько… Де ж він був усі ці роки? 

 

— Даро, серденько, тобі не варто з ним навіть знайомитися, а тим паче бачитися, — схвильовано заговорив Максим, різко вставши між дружиною та Марією. Його плечі напружилися, і він наче стіна закрив собою Дарину.

Дарина здивовано зиркнула на чоловіка. Такий тон у нього був рідкістю. Вона відчула, як у його голосі тремтить не просто занепокоєння, а справжній страх.

Зовсім недавно Максим дізнався правду про Градова. Підлий, жорсткий, безжальний — він був людиною, якій не можна було довіряти ні на крихту. Але про це мовчав. Дарина жила з думкою, що в неї є рідня, і Максим не наважувався забрати в неї цю крихітну надію. Він бачив, як для неї важливо бодай уявляти, що вона не зовсім самотня у цьому світі. Що можливо настане момент, коли вона обійме рідних, які просто не знали, що вона жива. 

Та правда була нестерпною. Максим знав, що мусить розповісти їй усе — як Градов підлаштував смерть власної сестри, як холодно прирік маленьку дівчинку на сирітство. Це було зло, яке не можна приховати. І все ж він боявся: вагітність виснажувала Дарину, останні дні були для них надто важкими, і він не міг допустити, щоб вона ще й носила в собі цей жах.