24

 Глава 24

Максим підняв погляд на Дарину. Його очі, ще кілька хвилин тому повні гніву та відчаю, тепер світилися лише одним — коханням. Він простягнув руку й обережно торкнувся її обличчя, наче боявся, що це видіння може зникнути.

— Даро… — його голос зривався, але в ньому звучала непохитна правда. — Я кохаю тебе. Кохав завжди, навіть тоді, коли ти не вірила мені, навіть тоді, коли все навколо змушувало нас віддалятися. Ти — моє життя, моє серце, мій подих. І я більше ніколи не дозволю нікому забрати тебе від мене.

Дарина тремтіла від кожного його слова. Сльози наверталися на очі, але це були вже не сльози болю — це були сльози полегшення й щастя.

— Максе… я так довго чекала цієї миті… — прошепотіла вона. — Я боялася, що втрачу тебе назавжди, але тепер знаю — ми сильніші за все.

Він нахилився ближче, його чоло торкнулося її чола, і світ навколо зник. Залишилося лише биття двох сердець, що зливалися в єдиному ритмі. Максим ніжно провів пальцями по її щоках, відсунув пасмо волосся, і тоді їхні губи зустрілися.

То був не просто поцілунок. У ньому злилися розпач і туга минулих місяців розлуки, обіцянка вірності та безмежна ніжність. Він був пристрасним, але водночас делікатним, таким глибоким, що час зупинився.

Дарина відчула, як уся вага болю й образ розтанула, наче сніг під весняним сонцем. У його обіймах вона була вдома.

Максим тримав її так, ніби боявся відпустити, і шепотів крізь поцілунок:

— Я ніколи більше не дозволю тобі плакати. Ти моя, Даро. Назавжди. 
Їхній поцілунок тривав, немов час перестав існувати. Усе довкола зникло — зруйнований кабінет, ранок за вікнами, навіть їхній біль і минулі образи. Була лише вона і він. Їхні серця билися в унісон, сильніше й гучніше, ніж будь-коли.

Дарина відчула, як у глибині душі розкривається щось нове, чисте й світле — наче довгоочікуваний світанок після найтемнішої ночі. У цьому світанку було їхнє майбутнє.

Максим торкнувся її щоки великим пальцем, стираючи сльози, й прошепотів:

— Це наша нова історія, Даро. Вона починається зараз. У ній більше немає брехні, немає страху. Лише ми… і наші діти.

Його слова впали на її серце, як обіцянка, яку вона чекала все життя. Дарина всміхнулася крізь сльози, і ця посмішка була теплішою за будь-яке сонце.

Вона поклала його руку на свій живіт.

— Ти більше ніколи не будеш самотній, Максе, — сказала вона тихо, але впевнено. — Тепер у тебе є ми. І я присягаюся, що боротимусь за нас так само, як ти.

Максим схилив голову й притулився чолом до її чола. Їхнє дихання зливалося в одне. І в цій миті він відчув, що все, чого йому бракувало, вже тут — у його руках.

— Разом ми сильніші за все, — відповів він. — Разом ми пройдемо крізь будь-яке пекло.

Їхній новий поцілунок був уже не лише пристрастю, а клятвою, печаткою їхньої єдності. Вони ніби народилися заново в обіймах одне одного, скидаючи зі своїх плечей усі кайдани минулого.

У кабінеті, де ще кілька хвилин тому панував хаос, тепер витала тиша — тиша, сповнена нової сили й надії. Максим і Дарина відчували, що ця мить стане початком іншого життя, у якому вони вже не жертви, а ті, хто творить свою долю.

Їхні серця билися в унісон, і Максим раптом відчув, як важкий тягар злітає з його душі. Наче все темне минуле, всі підступи Іди, весь біль і розпач розчинилися в цьому поцілунку. Лишилося тільки те, що мало значення — вони удвох.

Він обережно торкнувся її живота, і Дарина зупинила його руку своїми пальцями, накривши долонею. Її очі сяяли сльозами й водночас невимовною ніжністю.

— Наше диво, — прошепотіла вона, й Максим відчув, як груди стискає хвилею щастя. — Воно — доказ нашої любові. Доказ того, що ніхто й ніщо не здолає нас.

— Так, — відповів він гарячково, але впевнено. — Це початок, Даро. Початок нашої справжньої історії. Не Іда, не біль, не минуле — а ми. Тільки ми й наші діти. 

Він знову пригорнув її, і в цю мить обидвоє відчули, що світ ніби зупинився. Більше не було ночі, темряви чи страхів — була лише ясність, була світла дорога, яка тепер відкривалася перед ними.

Дарина поклала голову йому на груди, і Максим відчув, як її подих заспокоює бурю всередині нього. Наче саме вона — його тиха гавань після шторму.

— З цього моменту, — тихо мовив він, проводячи пальцями по її волоссю, — я обіцяю тобі: більше ніколи не дам тобі плакати від болю. Тільки від щастя.

Дарина підняла очі й подарувала йому усмішку — ту саму, яку він колись боявся назавжди втратити. І ця усмішка була, мов новий світанок.

Вони знову поцілувалися — без поспіху, ніжно й глибоко, ніби цей поцілунок був печаткою їхнього нового життя.

У кімнаті панував безлад після гніву Максима, але посеред цього хаосу тепер народжувалася гармонія. Бо у світі, де було так багато ненависті, вони обрали любов.

І це було їхнє остаточне й найсильніше переродження.

— Макс, як ми тепер житимемо? — тихо, майже пошепки, запитала Дарина, ковтаючи тривогу. Її голос зрадливо тремтів, а руки вона зімкнула на грудях, немов хотіла захиститися від невидимого болю.
Вона боялася навіть підняти очі на нього, адже глибоко в серці зринала думка: тепер Іда ненавидітиме її ще більше, ще підступніше. Та й самому Максиму, мабуть, важко — бути поряд із жінкою, яка змусила страждати усіх навколо.

Максим дивився на неї довго й уважно, наче прагнув відчитати кожну її думку, кожен відтінок страху в погляді. Його очі були наповнені ніжністю, та слова прозвучали твердим, крицевим голосом:

— У мене більше немає матері… — його губи скривилися у гіркій посмішці. — І, мабуть, ніколи не було. Все моє життя — ілюзія, фальш, виткана з її брехні та жорстокості. Я зрозумів: у мене немає дому, немає родини, немає минулого.

Він зробив крок ближче, і його пальці торкнулися щоки Дарини, витираючи сльозу, яка непомітно скотилася.

— Але є ти, — він сказав це з такою переконаністю, що в його словах бринів порятунок. — І це єдине справжнє у моєму житті. Тільки з тобою я відчуваю, що живу. Ти — моя сім’я, моє майбутнє, моє все.