23

Глава 23

Максим різко відвернувся. Його постать, здавалося, відкидала тінь, темнішу за саму ніч. Кожен крок лунав по кімнаті важко й грізно, мов удари молота.

Іда ще намагалася щось сказати, але слова застрягли в горлі. Вперше вона відчула, що втрачає контроль. Усе життя вона диктувала правила, керувала, ламала долі… а зараз її син, той, кого вона вважала своєю здобиччю, виривався з-під її влади.

— Максиме… — ледве чутно видихнула вона. — Зачекай.

Він зупинився біля дверей, але навіть не озирнувся.
— Нема більше «Максиме», — його голос звучав глухо, холодно, безжально. — Для тебе я ніхто. Ти сама цього домоглася.

Він гримнув дверима так, що скло у вікнах задзвеніло. І цей звук став для Іди страшнішим за будь-який крик.

Вона залишилася сама.
У кімнаті стало нестерпно тихо. Її гордість ще намагалася втримати маску сили, але всередині щось кришилося на уламки. Той холодний погляд сина врізався їй у пам'ять сильніше за ніж.

І вперше за багато років Іда відчула… паніку.
Справжню, жорстоку, таку, що стискає груди і не дає дихати.

Вона тремтячими руками схопилася за тумбочку, але пальці не слухалися. У голові дзвеніло лише одне: вона втратила всіх.
Даніеля. Соню. Тепер і Максима.
Її імперія руйнувалася на очах, а вона нічого не могла зробити.

Її завжди боялися. Завжди слухали. Але тепер… тепер вона залишилася в темряві наодинці з власним страхом.

Іда сиділа на краю ліжка, немов маріонетка, якій обірвали нитки. Її плечі тремтіли, в горлі дерло від крику, що застряг усередині. І раптом з очей покотилися сльози. Гарячі, пекучі, мов розпечене залізо. Вона давно забула, як це — плакати. Сльози були для слабких, а вона ніколи не дозволяла собі слабкості.

Та тепер вони текли самі. Крапали на ковдру, на її руки, й у кожній краплині відчувалася втрата. Вона втратила все. Її діти відвернулися від неї. Її слово більше нічого не важило. Її ім’я, яке ще вчора було знаком сили, тепер звучало, як прокляття.

— Невдячні… — прошепотіла вона крізь сльози. — Всі ви… невдячні…

Але навіть вимовляючи це, Іда відчувала: слова вже не мають тієї сили. Вони не могли повернути Максима. Не могли повернути жодного з них.

Вона схлипнула й раптом стиснула кулаки так сильно, що нігті вп’ялися в шкіру.

Ні. Це ще не кінець. Вона не здасться. Вона ніколи не дозволяла собі падати остаточно. Навіть якщо всі діти відвернулися, навіть якщо життя перетворилося на руїну, Іда ще могла боротися.

— Я не здамся, — прошипіла вона крізь зуби. — Ви ще приповзете до мене. Всі. Ви ще благатимете.

Її сльози висихали, а на зміну їм приходила стара знайома холодність. Обличчя знову закам’яніло, немов маска.

Вона знала: боротьба тільки починається. Вона знайде іншу зброю. Іда ніколи не дозволить собі програти.

Світанкова тиша була нестерпною. Тік-так годинника різав повітря, мов удари молота по кованому залізу. Іда сиділа у темряві, не наважуючись знову лягти в ліжко. Її обіймав холод, але в душі палає вогонь, від якого не було втечі.

Вона втратила дітей. Та чи справді? Усе життя вона доводила: там, де інші бачать кінець, вона бачить початок. Так буде і зараз.

У голові Іди промайнуло ім’я, яке вона довго ховала навіть від самої себе. Градов.
Брат покійної матері Дарини. Людина, що завжди жила в тіні, але мав владу більшу, ніж багато хто у світлі. Хитрий, підступний, жорстокий. Такий, якого вона завжди ненавиділа, бо він нагадував її саму.

Іда повільно провела пальцями по щоках, стираючи залишки сліз.
— О, Дарино… — прошепотіла вона з отруйною посмішкою. — Ти думала, що вже перемогла мене? Що Максим стане твоїм щитом? Ні. Ти навіть не уявляєш, яка війна починається.

Градов, коли дізнається зненавидить Дарину не менше, ніж вона. Для нього племінниця була зайвим тягарем, плямою на його честі ще в лоні матері. Він боявся, що Дарина забере у нього те, що він заробив смертю сестри. А тепер, коли Іда простягне йому руку… вони зможуть укласти угоду. Союз, скріплений спільною ненавистю.

Її губи торкнула кривава усмішка.
— Так… тільки разом ми поставимо цю сирітку на коліна.

Іда піднялася з ліжка й підійшла до дзеркала. Її відображення здавалося виснаженим, але в очах горіло те саме холодне полум’я, що завжди давало їй силу.

— Якщо мої діти більше не мої… я створю нову сім’ю. Сім’ю ненависті. І ви всі, всі до одного, заплатите.

Іда знала: уже завтра вона знайде спосіб зв’язатися з Градовим. І тоді життя Дарини перетвориться на справжнє пекло.

Максим зайшов у свій кабінет, тихо зачинивши за собою двері. Але всередині нього ніякої тиші не було — у грудях усе кипіло, наче вулкан, що от-от вибухне. Серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей, а думки змішалися у клубок, де поруч існували біль, ненависть і повна безпорадність.

Він не пам’ятав, з чого почав. Можливо, з того, що зі злості перекинув стілець. А далі — здавалося, щось зламалося в ньому самому. Стіл, книги, документи, рамки з фотографіями — усе летіло на підлогу. Скло тріскотіло, немов відлуння його власної душі, яка тріскалася на шматки. Він бив кулаками по шафі, розкидав книги, зрештою зчепився руками за полицю й з гуркотом стягнув її вміст додолу.

Але полегшення не приходило. Навпаки — з кожним рухом злість тільки розросталася, як пожежа, що пожирає все навколо. Він уже не бачив безладу, не чув гучного тріску. Усе зливалося в один крик душі, який рвався назовні разом із кожним його ударом.

Коли навколо залишився тільки хаос, коли повітря стало гірким від пилу й запаху зруйнованого, Максим знесилено впав у крісло. Його плечі тремтіли, руки безсило опустилися донизу, голова з’їхала вперед, майже торкаючись підлоги. Дихання було уривчастим, мов після затяжного бою. Але ворогом був він сам.

У цей момент двері тихо рипнули. Максим не одразу підняв голову, та йому не треба було. Він відчув. Дарина.
Вона стояла на порозі, мовчки. Не питала, не докоряла, не плакала. Просто дивилася на нього — і в її очах було те, чого він так відчайдушно потребував: спокій, тепло, порятунок.