22

 Глава 22 

Максим повернувся додому, коли ніч уже обіймала місто густим оксамитом темряви. Десь на обрії небо починало легенько світлішати, але до світанку залишалося ще багато часу. У його душі панувало пекло — там клекотав вогонь, палив груди й не давав зробити навіть спокійного вдиху.

Думки про те, що накоїла його мати, пронизували мозок, наче розпечені голки. Іда, напевно, зараз спить у своїх розкішних покоях, загорнута в теплі ковдри, спокійна, ніби її руки залишаються чистими. Але він знав правду. Знав, що за цим благопристойним сном ховається звір.

Він завжди розумів — у матері є своя жорстокість, межі якої давно розмиті. Але цього разу… цього разу вона зруйнувала все.
Вона брехнею відірвала його від коханої жінки.
Вона змусила Дарину повірити у те, чого він ніколи не казав.
Вона хотіла вбити його дитину.
Його дитину!

У скронях гупало так, що кожен удар віддавався люттю в усьому тілі.

Гримнувши дверима так, що звук прокотився дзвоном по порожніх коридорах, він увійшов у будинок. Тиша зустріла його важко й густо. Усі спали. І він, стиснувши кулаки, змусив себе не зчиняти шуму. Дара й Назарчик пережили занадто багато болю — він не мав права додати їм ще й цього.

Але просто піти до кімнати та влягтися під теплу ковдру він не міг. Душ не цікавив. Чиста сорочка не цікавила. Максим хотів одного — щоб Іда бачила ці темні плями крові, що проступили на тканині. Щоб у її пам’яті цей образ врізався назавжди.
Щоб вона зрозуміла: прощення більше не буде.

Він піднявся сходами, не озираючись, і кожен його крок лунав у нічній тиші, наче відлік часу до вироку.

Максим тихо відчинив двері до спальні Іди. У напівтемряві кімнати блідий місячний промінь ковзнув по її обличчю, надаючи йому майже янгольського вигляду. Вона спала спокійно, рівно дихаючи, злегка притиснувши до себе пухку ковдру. Жодної зморшки на чолі, жодного натяку на ті шрами, які її вчинки залишили на чужих душах.

Максим стояв біля ліжка, дивився на жінку, яку колись називав мамою, і відчував, як всередині нього змішується лють, відчай і незбагненна порожнеча. Він не розумів, як материнське серце могло бути настільки кам’яним.

Вона вже втратила Даніеля. Вона втратила Соню.
І тепер втратила його.

Але, можливо, найгірше навіть не це. Найгірше — що вона зуміла вдарити у найсвятіше, посягнути на те, що він оберігав усім серцем.
На його Дару.
На Назарчика.

Він дивився на її мирний сон і розумів — пробачення більше не існує. Те, що пережили Дара і його маленький син, не зітреться з його пам’яті ніколи.

Йому хотілося крикнути, розбудити її й кинути в обличчя всю правду, змусити подивитися в очі його болю. Але він лише стояв, стиснувши кулаки так, що побіліли пальці. Усередині вирувала буря, але зовні він був нерухомий, наче статуя.

— Ти вже мертва для мене, — тихо, майже шепотом, вимовив він, навіть не впевнений, чи слова зірвалися з його вуст.

Максим стояв нерухомо, немов укорінений у підлогу. Кожен його вдих лише підливав масла у внутрішній вогонь. З кожною секундою, з кожною думкою про Дарину і Назарчика, про той кривавий план, який Іда намагалася здійснити, ненависть у ньому пульсувала все сильніше.

Він дивився на неї й не бачив матері. Перед ним лежав ворог — холодний, розважливий, бездушний.

Іда, ніби відчувши чиюсь присутність, ворухнулася, намагаючись повернутися на інший бік. Її повіки повільно розплющилися, і в темряві вона побачила силует, який застиг біля її ліжка.

— Що за… — в її голосі було більше здивування, ніж страху. Вона різко потягнулася до тумбочки, ввімкнувши нічник. Тьмяне жовте світло залило кімнату, і погляд Іди вперся у постать сина.

Максим стояв, схиливши голову, тінь від його фігури лягала на стіну, наче чорне тавро.

— Максим? — її брови злетіли вгору. — Що ти робиш у моїй спальні… посеред ночі? Що трапилося? Чому у тебе такий вигляд? Це що кров? 

Він не відповів одразу. Лише зробив повільний крок уперед, і в його очах, що блищали у напівтемряві, було стільки холоду, що Іда мимоволі відчула, як по спині пробіг холодок.

— Трапилося те, Ідо, — його голос звучав глухо, майже без інтонацій, — чого  ти, мабуть, не хотіла. Я наказав твого спільника. Він отримав те чого заслужив. 

Максим наблизився впритул, і тепер світло нічника падало прямо на його обличчя. Воно було блідим, мов камінь, але в очах палахкотів справжній вогонь — той, що здатний спалити все на своєму шляху.

— Ти навіть не уявляєш, як мені соромно… — він вимовив тихо, але так, що кожне слово різало повітря, наче лезо. — Соромно, що в моїх жилах тече твоя кров.

Іда здригнулася, але швидко вирівняла спину, намагаючись зберегти свій холодний вираз.

— Макс, що ти таке…

— МОВЧИ! — його крик зірвався різко, наче удар батога. — Ти знищила все, що було святим для мене. Ти вбила в мені сина, ти намагалася вбити батька в мені. Ти хотіла забрати мою дитину ще до того, як я побачив її очі!

Його кулаки стискалися так, що побіліли кісточки. Голос тремтів не від слабкості, а від гніву, який не вміщався в ньому.

— Я ніколи… чуєш мене, Ідо? — він майже вишкірився, кожне слово випльовував з отрутою. — Ніколи не пробачу тобі того, що ти зробила з Дариною, з Назаром… зі мною.

Іда спробувала щось сказати, але Максим уже не слухав. Він дивився на неї, і в його погляді було більше відрази, ніж можна було уявити між матір’ю та сином.

— Для мене ти померла, — вимовив він нарешті. — Тієї миті, коли вирішила, що маєш право вирішувати, хто житиме, а хто ні.

У кімнаті запанувала тиша, важка, як камінь, і навіть нічник тремтів від напруги, що зависла у повітрі.

Іда зітхнула, повільно піднявшись на подушки, і холодним поглядом зустріла палаючі очі сина.

— Все своє життя я робила тільки одне — дбала про вас, — її голос був рівним, майже повчальним. — Я берегла вас від помилок, від бруду цього світу, направляла, щоб ви йшли правильним шляхом. Але… — вона зробила паузу, злегка стиснувши губи, — погана генетика взяла своє.