21

Глава 21

Максим стояв, наче його ноги вросли в підлогу. Очі розширилися, але в них застигло не лише здивування — там блимала тривога, змішана з болем. Його губи розкрилися, та слова не поспішали вириватися назовні.

— Що ти таке кажеш? — нарешті вирвалось із нього, тихо, майже хрипом. — Я лише хотів вас уберегти з сином. А чому ти відвернулася від нас — я не розумію. Скажи… скажи мені, що ти тоді прочитала.

— Кожне слово, — голос Дарини зривався, немов її горло перетягнули мотузкою. — Воно все, як отрута, закарбувалося в моїй пам’яті. Тоді я думала, що твої слова вбили мене… але я змушена була жити.

Він зробив крок до неї, його погляд тепер був майже благальний.
— Даро… негайно скажи, що ти прочитала.

Вона заперечно похитала головою, відчуваючи, як усередині піднімається хвиля страху й надії водночас.
— Ні. Ходімо до моєї кімнати. Я хочу, щоб ти побачив сам. Бо боюся, що ти не повіриш.

— Як я можу тобі не вірити? — він майже торкнувся її плеча, але зупинився, немов боявся, що вона зникне від його дотику. — Ти єдина, кому я всеціло довіряю. Ну?

— Ні, — повторила вона тихо, але твердо. — Ходи зі мною.

Дарина взяла його за руку. Її пальці були холодні, і Максим відчув, як вони тремтять. Вона повела його коридором, кожен крок здавався надто гучним у тиші дому.

У кімнаті вона підійшла до шафи, відсунула дверцята, на мить завмерла, а потім витягла з кишені своєї куртки зім’ятий клаптик паперу, згорнутий у четверо.

— Ось… — вона простягнула його так, ніби віддавала щось, що обпекло її душу. — Цим ти майже знищив мене. Я була живим мерцем.

Максим узяв лист обережно, наче боявся, що він розсиплеться в руках. Пальці відчули чужу фактуру паперу, а серце стискалося в грудях, немов у лещатах. Він повільно розгорнув його — і вже з першого рядка, з першої букви зрозумів, що почерк не його.

Дарина.
Більше ніколи не з’являйся переді мною.
Я не хочу тебе бачити й чути. Ти огидна мені. 
Ти зруйнувала моє життя, забрала мого брата — і я ніколи цього не пробачу.
Все, що було між нами — лише гра. Моя гра.
Тепер у моїй помсті немає сенсу.

Я наказую тобі негайно зникнути з мого життя й мого дому.
Ти більше ніхто й ніколи не станеш частиною моєї родини.
Назар залишиться з Ідою — з тобою він не матиме нічого спільного.
Ти підпишеш документи на розлучення, і забудеш усе.

Я ненавиджу тебе.
І ненавидітиму доти, поки живий.

Максим читав, і з кожним рядком у ньому розгорався вогонь. Його пальці так стиснули папір, що він зім’явся й затріщав у його руках. Обличчя налилося кров’ю, щелепи зімкнулися так, що аж заскреготіли зуби.

Він підвів очі на Дарину — в них не було сумніву, лише чиста, гостра, майже нестримна лють.

— Хтось… — його голос зірвався на хрип, — хтось посмів… написати це від мого імені? Посмів кинути тобі цю гидоту, прикидаючись мною?!

Максим зробив крок назад, ніби боявся, що зараз просто розтрощить усе навколо. Його дихання стало важким і глибоким, ніби він намагався втримати себе на межі.

— Даро… — він вимовив її ім’я тихо, але в цьому тихому було більше сили, ніж у крику. — Я ніколи… ніколи не сказав би тобі такого. І клянусь… — він стиснув кулаки, папір знову затріщав, — я знайду того, хто це зробив.

Його очі спалахнули холодним вогнем. То вже був не просто гнів — то було рішення. Рішення без права на відступ.

— Вони пошкодують, що торкнулися тебе. Що намагалися зруйнувати нас.

Дарина бачила його таким уперше: зібраним, небезпечним, готовим йти до кінця. І вперше за довгі місяці вона відчула — тепер вони по один бік барикад.

Максим, ще тремтячи від люті, обережно взяв обличчя Дарини в долоні. Його погляд, хоч і сповнений гніву, став м’якшим, коли він дивився на неї, бо вона була тою чиє прекрасне обличчя могло його заспокоїти. Але зараз в її очах теж був страх та сумнів. Максим навіть боявся уявляти через що їй довелося пройти. 

— Даро… зараз ти повинна заспокоїтися. Ляж, трохи відпочинь. Вам з малюком потрібен спокій. А я… я маю одну справу, яку мушу вирішити негайно, — його голос був твердим, але теплим.

Він нахилився й довго, відчутно поцілував її в чоло, ніби хотів залишити на ній печатку захисту.
— Запам’ятай… ти єдина жінка в моєму житті. І цього навіть смерть не зможе змінити. Ти моя, і кохатиму тебе до останнього подиху. 

— Максе… залишся, будь ласка, — тихо, майже благально прошепотіла вона, стискаючи його руку, як потопаючий тримається за рятівну дошку.

Він відвів погляд, бо знав — якщо ще мить залишиться поруч, то не зможе піти. Але він мусив. Час справедливості настав і кожен має отримати те на що заслужив. Він знищить кожного хто завдав Дарині болю. І не важливо навіть якщо доведеться знищити рідну матір. 

Двері гримнули так, що у Дарини серце здригнулося й стислося від страху. Вона завмерла, слухаючи, як його кроки віддаляються, і тиша накриває дім.

Вона залишилася одна. Одна з клубком емоцій, що давив у грудях, і з єдиною надією — що Максим не накоїть дурниць. Бо якщо його лють зараз нестримна, то того, на кого вона впаде, вже ніщо не врятує.

Вперше в житті Максим відчував, що втрачає будь-який контроль над собою. Гнів і біль розривали його зсередини, ніби розпечене залізо вп’ялися в серце. Йому здавалося, що кров у жилах закипає, а в грудях росте такий тиск, що ось-ось розірве його на шматки.

Навіть смерть брата не була для нього настільки нищівним ударом, як усвідомлення того, що його власна мати з холодним розрахунком і цинічною жорстокістю зруйнувала його життя. Не просто перейшла межу — вона втоптала в бруд те, що для нього було святим. Вона зачепила його найцінніше — його Дарину.

Картини, які уявлялися в голові, пекли сильніше за будь-які слова: Дарина наодинці, згорблена під тягарем тих страшних рядків, з очима, повними сліз і відчаю… і монстр, що стоїть за цим — його мати, яка навіть не здригнулася, підписуючи вирок їхньому коханню.