20

Глава 20

Весь день Дарина ледь стримувала емоції. Правда, яку вона відкрила, дала їй нову силу — наче ковток свіжого повітря після довгого занурення у темряву сумнівів. У серці тепер жевріла надія: можливо, для них з Максимом ще не все втрачено. Якщо виявиться, що він ніколи не зраджував їхнє кохання, то вони знову зможуть відродити те тепло, яке колись здавалося вічним.

Весь день її думки кружляли навколо нього, мов птахи навколо маяка. Що він зараз робить? Працює у своєму кабінеті? Чи, може, сміється разом із сином? Їй хотілося знати кожен його крок, вдихати той самий запах, що вабив її від першої зустрічі, чути його лагідний голос і просто відчувати поряд — такий рідний, такий близький.

— Я кохаю його… — подумала вона, відчуваючи, як ці слова відгукуються теплом у глибині грудей. — І це почуття ніколи не зникне з мого серця.

Сидячи на кухні з горнятком гарячого чаю, Дарина раптом помітила у вікні знайомий силует. Максим стояв на подвір’ї, зупинившись на сходах. Його погляд був піднятий до вечірнього неба, в якому вже мерехтіли перші зорі. У ньому було щось непоясненне — суміш смутку, роздумів і тихої надії. Він виглядав так, ніби намагався знайти у тиші відповідь на запитання, яке давно не давало йому спокою.

Дарина навіть не помітила, як ноги самі повели її до дверей. У неї не було плану, не було підготовлених слів. Вона просто знала: хоче бути поруч. Її серце билося швидше з кожним кроком. У темряві двору її погляд ловив лише його обриси, але цього було достатньо, щоб відчути — це її людина.

Вітер торкнувся її волосся, коли вона зупинилася за крок від нього. І хоч між ними була тиша, вона відчувала — це найважливіший момент. Не потрібно було жодних пояснень, жодних виправдань. Лише він. Лише вона. І вечір, що, здавалося, завмер, щоб дати їм шанс почати все знову.

— Яке сьогодні гарне небо, — прошепотіла, ніби боялася злякати цю мить. — Таке чисте… немов хтось розсипав тисячі маленьких вогнів тільки для нас.

Максим повільно перевів погляд на неї. Його очі спершу здивувалися, а потім наповнилися тихим теплом.
— У тобі щось змінилося, Дарин, — промовив він, уважно вдивляючись у її обличчя, ніби намагався відгадати секрет. — Ти… інша. Спокійніша, чи, може, сильніша.

Вона м’яко всміхнулася, не відводячи погляду від зірок, наче черпала з них сміливість.
— Можливо, все наше життя скоро зміниться, — сказала тихо, але з тією ноткою впевненості, яка не лишається непоміченою.

Він ледь помітно напружився.
— Ти хочеш сказати… ми розлучимось?

Дарина повернулася до нього, її погляд був глибоким і спокійним. Вона повільно простягла руку й торкнулася його плеча. Цей дотик був теплим, ніжним і водночас промовистим — наче вона хотіла передати йому щось важливе без слів.
— Ні, зовсім не це я мала на увазі, — вимовила вона з тихою впевненістю.

Він затримав погляд на її обличчі, ніби намагаючись прочитати приховану думку. Дарина вже відкрила рота, щоб сказати те, що носила в серці, але в ту ж мить двері позаду скрипнули. З темряви коридору на ґанок вийшла Агнія. Її силует вирізнявся на тлі теплого світла дому, а погляд — уважний, трохи насторожений — ковзнув від одного до іншого.

Мить ніжності розчинилася, наче хтось розбив крихку кришталеву кулю. Повітря між ними стало іншим.

Агнія зробила крок до Макса, і світло з дому м’яко підкреслювало її постать. Вона була в елегантній вечірній сукні кольору темного вина, що ніжно огортала її фігуру. Волосся спадало на плечі м’якими хвилями, а в руках вона тримала маленький клатч. Усе в її вигляді кричало про впевненість і готовність до вечора.

Вона неквапно підійшла до Максима, її каблуки тихо відбивали ритм по гранітному настилу. Легка посмішка торкнулася її губ, коли вона простягла руку й м’яко взяла його під руку, ніби це було природно й звично. Дарина відчула, як у грудях щось стиснулося, і мимоволі відступила на крок, звільняючи їм простір.

— Я готова, — сказала Агнія, кинула швидкий погляд на Дарину і знову повернулася до Максима.

Максим на мить затримав погляд на дружині.
— Ми їдемо на вечерю… до ресторану, — промовив він рівним голосом, але в очах промайнула тінь чогось, що Дарина не встигла розпізнати.

Вона відчула, як усередині піднімається хвиля розгубленості та розчарування. Серце билося швидше, ніби намагаючись встигнути сказати щось, поки не пізно. А якщо я запізнилася? — пронеслася гірка думка.

— Спокійної ночі, — тихо додав Максим і, не випускаючи руки Агнії, повів її стежкою до припаркованого авто.

Дарина стояла нерухомо, відчуваючи, як її власна тінь розчиняється в темряві двору. Вона проводжала їх поглядом, поки червоні вогники задніх фар не зникли за поворотом. І лише тоді відчула, як гарячі сльози безшумно котяться по щоках, змішуючись із прохолодою нічного повітря.

Дарина ще кілька секунд дивилася в темряву, де щойно зникли червоні вогники фар. Повітря, яке ще мить тому здавалося наповненим теплом і надією, тепер було холодним і важким. Вона відчула, як плечі злегка опустилися, ніби з них зняли щось важке, але натомість поклали камінь усередину.

Що це було?
Чому він навіть не спитав, чому я вийшла до нього?
Може, я справді запізнилася…

Вона подумки поверталася до тієї миті, коли стояла поряд із ним під зорями. Його погляд тоді був м’яким, у ньому жевріло щось схоже на ніжність… І ось — холодне “спокійної ночі” та чужа жінка під його рукою.

Дарина ковтнула клубок у горлі, намагаючись зупинити сльози, але вони все одно знаходили шлях. Кожна крапля була, ніби маленьке прощання з мрією, яку вона плекала весь цей день.

Я хотіла сказати йому… хотіла подарувати надію. Але він навіть не уявляє, що ця розмова могла змінити все.
Чи зможу я ще знайти той момент? Чи він уже належить комусь іншому?

Вітер торкнувся її щоки, і Дарина обхопила себе руками, наче намагаючись захиститися від холоду не стільки зовні, скільки всередині. Вона стояла там ще довго, поки ніч остаточно не поглинула двір, а з неба не впала перша тиха зірка — нагадування про те, що навіть найтемніший простір має світло.