19

 Глава 19

Дарина провела безсонну ніч. Вона навіть не намагалася заплющити очі — почуті вчора уривки розмови Іди з адвокатом вп’ялися в мозок, мов іржаві цвяхи. Кожне слово, кожна інтонація жили окремим пульсом у її голові. Що вони приховують? Чому це стосується саме її? І чому при одній лише думці про це по спині пробігав холодок?

Перші промені сонця застали її сидячою на краю ліжка. Вона відчувала себе розбитою, виснаженою, але дивним чином рішучою. Миттю одягнулася, набрала номер Лесі та, намагаючись приховати напруження в голосі, попросила підмінити її сьогодні в магазині.

Вже тягнулася до дверної ручки, щоб піти до сина, коли просто в порозі врізалася в чиїсь тверді груди.

— Ой! — вигукнула, інстинктивно відскочивши.

Перед нею стояв Максим. Його погляд був теплий, але занадто уважний — той, від якого хотілося відвернутися, щоб він не прочитав більше, ніж треба.

— Вибач, — він усміхнувся куточком губ, але в очах було щось інше — настороженість. — Не хотів тебе налякати. Ходімо снідати, а потім я відвезу тебе на роботу.

— Я сьогодні не їду на роботу, — тихо відповіла вона. — Почуваюся не дуже, попросила колегу підмінити мене.

Максим миттю напружився.
— Щось із дитиною? Чи з тобою? — його голос зірвався на тривожний шепіт, а рука міцно стиснула її пальці. — Даро, ми негайно їдемо до лікарні.

— Максе, заспокойся, — вона м’яко усміхнулася, хоча всередині їй було зовсім не до сміху. — Зі мною все гаразд. І з малюком теж. Це… звичайна втома. З вагітними таке трапляється.

Вона обережно забрала руку — його дотик обпікав, змушуючи серце битися швидше, ніж хотілося.

— Ти впевнена? — він не зводив з неї погляду, ніби намагаючись зчитати найменшу тінь брехні.

— На всі сто, — твердо відповіла вона. — Просто сьогодні хочу відпочити вдома.

— Можливо, я залишуся з тобою? На випадок, якщо…

— У цьому немає потреби, — швидко перебила вона, відчуваючи, що ще трохи — і він почне задавати ті запитання, яких їй так не хотілося чути. — Їдь на роботу, а я проведу час із сином. Нам обом це піде на користь.

Вона відвернулася першою, ховаючи в очах неспокій, що виростав із кожною годиною. Бо сьогодні у неї був власний план — і Максим не мав права про нього дізнатися.

Щойно за Максимом зачинилися двері, тиша дому стала густою й липкою, наче хтось натягнув поверх усього невидиму плівку. Дарина прислухалася до звуків — кроків Іди, скрипу дверей її кімнати, тихого дзвону посуду на кухні. Вона знала: сьогодні адвокат має з’явитися, і вона мусить це побачити на власні очі.

Вона повільно пройшла коридором, несучи в руках чашку з недопитою кавою, ніби просто блукала без діла. Але насправді кожен її рух був вивірений. Відкриті двері вітальні дали можливість побачити, як Іда сидить у кріслі, з телефоном у руці, і щось роздратовано диктує комусь у трубку. Голос у неї був холодний і точний, як лезо ножа.

Дарина обережно відійшла, щоб її не помітили, і стала на сходах, звідки можна було чути майже все, що відбувається внизу. Вона не збиралася ризикувати — тільки спостерігати.

Кожна хвилина здавалася годиною. Назарчик, зайнятий своїми іграшками, час від часу вибігав у коридор, але вона швидко відправляла його назад, знаходячи якісь відмовки.

І ось нарешті — звук відчинених вхідних дверей. Чужі кроки у передпокої. Глухий, трохи старечий голос чемно вітається з Ідою. Це він. Адвокат.

Дарина напружилася так, що ледве дихала. Її пальці судомно стискали перила сходів. Вона знала: варто лишень зробити необережний рух — і Іда зрозуміє, що її підслуховують.

— Проходь у кабінет, — кинула Іда. — Нам треба багато що обговорити.

Двері зачинилися, і тепер до Дарини долинали лише уривки фраз. Але й цього було достатньо, щоб серце її почало калатати ще швидше. Вона чула своє ім’я. Чула слова “байстрюк”, “аборт” і… “не можна допустити”.

Вона знала: якщо хоче дізнатися правду, мусить ризикнути ще більше.

Дарина завмерла в коридорі, серце билося так гучно, що їй здавалося — його можуть почути за зачиненими дверима. Вона обережно спустилася на кілька сходинок і, майже не торкаючись підлоги, підійшла до темного закутка біля кабінету.

Зсередини долинав голос Іди — різкий, злий, наче натягнута до межі струна:

— Якщо ти підведеш мене хоч раз… якщо хоч на мить задумаєш стати на їхній бік, я зітру тебе з лиця землі. Ти й уявити не можеш, на що я здатна.

Адвокат відповів тихо, але з таким холодом у голосі, що Дарину пронизало морозом:

— Не погрожуйте мені, пані Ідо. Якщо ви спробуєте діяти проти мене, Максим та Дарина дізнаються, як жорстоко ви їх обдурили.

В кабінеті повисла тиша, але Дарина чула, як Іда різко вдихає повітря, наче намагається стримати крик.

— Що ти несеш? Як смієш мені погрожувати? — нарешті прорізався її голос.

— Ви чудово розумієте, що це відповідь на ваші погрози, — холодно відрізав адвокат. — Я про підмінений лист, призначений Дарині. І якщо ви не заспокоїтеся, я особисто подбаю, щоб Максим дізнався, що ви наказали знищили оригінал і підсунули фальшивку. Я нічого не знищив, фото того листа все ще у моєму телефоні, а оригінал взагалі в надійному місці. 

Дарина відчула, як підлога під ногами наче зникла. Її груди стисло, і вона притулилася до стіни, щоб не впасти. Лист? Підміна? Що це все означає?

В кабінеті знову зчинилася суперечка — Іда сипала прокльонами, адвокат відповідав коротко й рубано. Але Дарина вже майже не чула слів. Її мозок заповнила єдина думка: цей лист може бути ключем до всіх відповідей. 
 

Дарина стояла, притулившись спиною до холодної стіни, й відчувала, як її руки й ноги німіють. Слова адвоката дзвеніли в голові, але найсильніше відгукнулося одне — підмінений лист.

В ту ж мить пам’ять, наче зламаний замок, відчинилася, і на неї обрушився спогад, який вона намагалася забути, але не могла. Той лист. Той кривавий вирок, викарбуваний чорнилом. Кожна літера тоді обпекла її серце, і тепер, ніби жорстокий фільм, він знову прокручувався в її свідомості: