17

 Глава 17

— Добрий день, Дарина Малевич. Вона прийшла до вас на обстеження. Не підкажете, в якому вона кабінеті? — звернувся Максим до медсестри, що чергувала на пості жіночої консультації.

Молода жінка в білому халаті уважно подивилася на нього поверх окулярів, звіряючи в пам’яті ім’я.
— А ви, вибачте, хто?

— Максим Малевич. Її… чоловік, — додав він трохи повільніше, ніби сам не до кінця вірив у цю формулу.

— А… пані Дарина зараз у кабінеті УЗД. Ось тут, — вона усміхнено кивнула в бік дверей праворуч. — Ви можете зайти до неї, лікар не буде проти.

Максим коротко подякував і, міцніше стиснувши в руці папку, впевнено рушив до дверей.
Йому раптом стало тривожно. Не через лікарню чи вагітність — через неї. Через Дарину. Її погляд, реакцію, її відстань.
Може, не варто? Вона не готова. Але ж... вона ж сама собі шкодить, коли віддаляється.

Він постукав у двері.
— Заходьте, — почулось зсередини.

Максим обережно прочинив двері й увійшов.

Дарина лежала на кушетці з оголеним животом. Її очі були заплющені, обличчя — спокійне, майже умиротворене. Лікарка мовчки водила датчиком по животу, вдивляючись у монітор.

Але щойно Дарина почула знайомі кроки — її очі різко відкрилися. Побачивши Максима, вона ледь не підвелася з кушетки.

— Ти що тут робиш?! — різко прошепотіла вона, намагаючись прикрити живіт рукою.

— Тихо, не хвилюйся. Ти забула свою папку. Я подумав, що вона може знадобитися. — Голос Максима був м’яким, без тиску, але твердим у рішенні.

Лікарка зупинилася, підвела очі на нього і спокійно, майже з легким усміхом, промовила:

— А що, майбутній татусь не бажає знати, як протікає вагітність його дружини?

Максим трохи розгубився, але швидко опанував себе.
— Бажаю, ще й як… просто не все так просто, — відповів він чесно.

— У житті взагалі мало що буває просто, — усміхнулася лікарка й знову повернулася до монітора. — Погляньте-но сюди. Це серце. Стук. Чуєте? — вона трохи додала звук.

Дарина завмерла. Її очі наповнилися слізьми, а серце… ніби злилося з тим маленьким ритмом на екрані. Максим стояв трохи осторонь, але в одну мить зробив крок ближче. І цей звук — пульс нової душі — об’єднав їх сильніше, ніж будь-які слова.

Дарина розхвилювалася. Її серце билося десь у горлі, коли лікарка продовжувала обстеження. Їй здалося, що кожне наступне слово гігекологині — це ще один крок до правди, яку вона так довго приховувала. Правда, яка могла зруйнувати її щит.

Максим нічого не помічав. Зосереджено дивився на монітор, де ледь помітні силуети майбутнього життя ворушилися у темній глибині екрана. Лікарка пильно вдивлялася в зображення, а потім, злегка усміхнувшись, мовила:

— Ну що ж, хочете дізнатися стать вашого малюка?

Дарина завмерла. Вона дуже хотіла. Вже кілька днів поспіль думала про це, уявляла, якою буде дитина — вона. Але не тут. Не зараз. Не в присутності Максима, коли між ними стільки нерозуміння та ненависті.

Вона не встигла відповісти — її мовчання затягнулося, а лікарка, сприйнявши це за згоду, кивнула і натиснула кілька клавіш.

— Вітаю, — мовила вона з нотками урочистості. — У вас буде дівчинка. Прекрасна й абсолютно здорова маленька принцеса.

Максим різко видихнув повітря, яке ніби тримав у грудях весь цей час. Його очі засяяли — мить, яку він не чекав, але яка, здається, змінила все. Він перевів погляд на Дарину. Її зіниці блищали — чи від радості, чи від страху.

— Дівчинка... — прошепотів він. 

І в тій короткій фразі прозвучало стільки захоплення, що Дарина не знала, як утримати емоції в собі. Але замість радості, яку очікувала відчути, в душі оселився гіркий холод — тепер їй було ще важче йти. Іще важче ховатися. Бо між ними тепер було щось більше, ніж минуле. Тепер між ними — життя. Їхня донька. 

Іда стояла біля вікна, тримаючи чашку кави, яка давно охолола. Вона вдивлялася в пустий двір, ніби шукала там відповіді на тривожні думки, що не давали їй спокою. Десь на рівні підсвідомості вона чекала почути звук автомобіля сина, але замість цього раптом у холі почулися кроки Марії.

— Пані Ідо, ви мене питали про Максима? — озвалася Марія, стиха й обережно, ніби відчувала, що кожне слово зараз має значення. — Так ось... Він зранку поїхав не у справах. Вони з пані Дариною поїхали до жіночої консультації. У неї сьогодні планове обстеження.

Іда різко обернулася. Очі звузились.

— Разом? — запитала вона, стискаючи чашку так, що пальці побіліли.

— Так, — кивнула Марія. — Він сказав, що відвезе її до лікарні, а потім на роботу. Схоже, хвилюється.

— Можеш іти, — коротко кинула Іда, вже не дивлячись на служницю.

Коли двері зачинилися, вона відклала чашку на підвіконня і повільно підійшла до комоду, з якого витягла свій телефон. Губи стиснулися в тонку лінію. Її підозра, яка ще вчора була лише невиразною тінню, тепер оформилася в чітку думку.

Він ще любить її. А якщо ця дитина його? Якщо злиденна виявилася хитрішою за саму Іду Малевич?

У грудях стислося. Якщо це правда, все може піти шкереберть. Максим може змінити своє рішення. А якщо дізнається... 

Іда відкрила телефонну книгу, обрала потрібний контакт і притисла телефон до вуха.

— Алло. Це я. Мені потрібна послуга.
— Простеж за Дариною Малевич. Вона щойно поїхала з моїм сином до жіночої консультації. Знайди клініку, дізнайся все про її вагітність. Усі деталі: термін, історію, аналізи. І ще...

Вона зробила паузу, вдихнула повітря повними легенями, наче щоб приглушити внутрішній крик.

— Дізнайся, чи батько дитини — мій син.

— Зрозуміло, — почулося у відповідь, і зв’язок урвався.

Іда ще мить стояла, тримаючи телефон у руці. Її обличчя було кам’яним, але очі блищали від люті та страху. Вона не могла дозволити, щоб усе знову вийшло з-під контролю. Щоб Дарина повернула собі те, що Іда роками будувала для сина — кар’єру, зв’язки, майбутнє з Агнією...

Цього разу вона зробить усе правильно. Навіть якщо доведеться знову забруднити руки.