16

 Глава 16

— Даро, я знаю — ми розлучаємось. І між нами було багато… — Максим зробив паузу, глибоко вдихнувши. — Багато всього, що не хочеться згадувати. Але, чорт забирай, ти все ще моя дружина.

Дарина тихо зітхнула, не відводячи погляду від темної дороги.

— Звісно, ти маєш право дізнатись про свою родину. Саме для цього я їх і розшукував… Але я не хочу, щоб ти зараз, у такому стані, ще й тягнула на себе нові стреси.

Його голос був лагідним, але всередині нього булькотіла тривога.

— Ми не знаємо, хто ці люди. Чому вони роками мовчали? Чому не шукали тебе, не цікавилися, не рвалися повернути? Ми не маємо жодної гарантії, що їм можна довіряти.

Дарина повернула голову до нього. В її очах блищав виклик.

— Ні, Максиме. Це не твій клопіт. Я сама зможу з’ясувати, що мені робити. І прошу тебе — не втручайся. Живи своїм життям. Ти зробив свій вибір. А я зроблю свій.

— Ти говориш так… ніби ми абсолютно чужі, — сказав тихо він.

— А хіба це не так? — її голос задрижав. — Ми вже давно ніхто один одному. А ти поводишся так, ніби між нами не було болю, не було зради, не було ненависті.

Максим зціпив щелепи.

— Я знаю, що було. І волів би ніколи не згадувати. Але від цього нічого не зникає.

— Саме тому я й мушу йти, — з болем сказала Дарина. — Бо ми обидва застрягли в минулому, а майбутнього… в нас просто немає.

Максим уперся поглядом у дорогу, але потім раптом різко заговорив:

— А Назарчик? Ти про нього подумала? Невже тобі байдуже, що з ним відбувається? — його голос затремтів. — Ти ж бачила його очі! Він вірив, що тато й мама знову разом. Він живе цією надією.

Дарина заплющила очі. Її руки стиснулись на колінах, серце калатало.

— Мені… шкода, — прошепотіла. — Але я не можу залишитися. Якщо я залишуся — я зламаюсь остаточно. А якщо я зламаюсь, то потягну за собою і себе, і дитину, і Назарчика.

Максим різко загальмував і зупинив машину обабіч дороги. Його дихання було важким, як після бігу.

— То що ти за мати тоді, га?! — вибухнув він. — Як можна просто взяти й піти? Після всього?! Де твоя материнська сила? 

Дарина здригнулася від його крику, але не зламалась. Повернулася до нього й заговорила спокійно, майже шепотом:

— Я мати, яка хоче зберегти себе, щоб потім мати сили бути поруч із сином. Якщо ти не розумієш цього — значить, ми справді з різних світів.

Максим не відповів. Він просто сидів, опустивши голову, мовчки стискаючи кермо. І тиша між ними була вже не порожнечею — вона була глухим болем, який неможливо було висловити словами.

Максим мовчав, поки знову не зібрався з думками. Його голос став низьким, трохи хрипким, але рішучим:

— Я не відпущу тебе. Принаймні поки не переконаюсь, що Градову можна довіряти.

Дарина повернула до нього голову, здивовано кліпнувши.

— Що?

— Ти не знаєш цих людей, Даро. А я не можу дозволити, щоб ти, тим більше вагітна, їхала до чужих, ще й без жодного захисту. Не можна бути такою довірливою… Чорт забирай, ти ж навіть не бачила його жодного разу!

— Це не твоє діло! — різко кинула вона, але в її голосі вже не було тієї впевненості, як раніше.

— Може й не моє, — знизив він голос, — але поки ти носиш під серцем дитину… не мою — не важливо… я не можу залишитись осторонь.

Дарина хотіла щось заперечити, та Максим продовжив:

— І ще одне. Назарчик. Як ти йому це поясниш? Що мама прийшла, побула кілька днів — і знову зникла?

Він говорив спокійно, але кожне слово било точно в ціль.

— Я мушу підготувати його. Знайти слова. Дати йому час прийняти. Інакше ми обидвоє зламаємо йому серце вдруге.

Дарина опустила голову. Сльози повільно зібралися на віях, але вона ковтнула їх, не дозволяючи впасти.

Він мав рацію. У кожному слові. Це була правда, яка боліла — саме тому, що була незаперечною.

— Я не хочу бути тут… — прошепотіла вона. — У цьому домі. Поряд із тобою. Це… надто боляче.

Максим витер обличчя долонею і сказав вже зовсім тихо:

— Ти не мусиш бути поруч зі мною. Просто залишайся для Назарчика. А я… я обіцяю — зроблю все, щоб тобі було комфортно. Не тиснутиму. І не торкатимусь твого болю… якщо тільки сама не дозволиш.

Тиша знову огорнула салон машини. Дарина повільно кивнула. Не тому, що хотіла залишитися. А тому, що не могла зробити інакше.

Заради сина.

Заради себе.

Заради того, щоб колись — можливо — все ж знайти правильний вихід із цього нескінченного лабіринту.

— То що, завтра поїдемо до Градова знайомитися? — запитав Максим, обережно поглянувши на Дарину.

Її очі втекли вбік. Вона ніби щойно вийшла з глибокої води — ще не могла дихати на повні груди.

— Ні, завтра я не можу, — відповіла тихо. — Зранку в мене планове обстеження… а потім — робота.

Максим лише кивнув. Його обличчя залишалося спокійним, але в очах промайнуло щось людяне, турботливе.

— Добре. Не проблема. Я відвезу тебе до лікарні, а потім — на роботу. Куди скажеш...

— Тобі не потрібно… — почала Дарина, але не встигла завершити.

— Ми не будемо це обговорювати, — перебив Максим, м’яко, але твердо. — Їдемо додому, де нас чекає наш син.

Вона стиснула губи, ковтаючи всі сумніви й гордість. Хотіла сказати щось про незалежність, про те, що не маленька дівчинка. Але поруч сидів не холодний чоловік, не суворий суддя з її минулого — а батько її дитини. Людина, яка турбується. Можливо, запізно. Можливо, вже не так, як колись. Але щиро.

Дарина мовчки кивнула, і машина повільно рушила з місця.

З вікна світили вечірні вогні. Місто дихало своїм ритмом, а всередині автомобіля було тихо, затишно й нестерпно боляче. 
 

Дарина не розуміла, як можливо жити з такими суперечливими почуттями. Здавалося, її серце — мов човен у штормовому морі: то здіймалося на хвилях тепла, то тону́ло в пітьмі тривоги. Настрій змінювався майже щогодини. Коли вона була поруч із сином і… з Максимом — їй дихалося вільно. У такі миті все зникало: страх, образа, тінь минулого. Ніби в кімнаті з’являлося світло, що розганяло всі примари. Але щойно вона залишалася наодинці зі своїми думками — земля з-під ніг знову щезала. І тоді приходив сумнів. Болісний, пекучий, невблаганний.