15

 Глава 15

Це був найпрекрасніший ранок, який вона тільки могла уявити.
Веселий. Сімейний.
Кухня пахла чаєм, печивом, варенням...
І ще чимось — теплом, сміхом, життям.

Дарина майже наважилася подумати: любов’ю.
Але... не змогла.
Було надто боляче.

Бо інколи найсолодше щастя — саме те, що розпирає груди, стискає серце і змушує задихатися — приносить найглибший біль.
Вона відчула це, коли побачила, як Максим сміється разом із Назарчиком, як дивиться на неї з м’якістю, яку вже давно не дозволяв собі.

І цей короткий ранок — ніби чужа мрія, у яку вона випадково ступила босоніж.
І якби не той холодний голос Іди, можливо, вона ще на мить повірила б, що тут її місце. Що це — її родина.

Дарина згадала, як Максим встав, щоб закрити її собою. Як не дав Іді навіть наблизитися.
Навіщо?
Це був захист?
Чи, може, просто гра для сина?

Вона заплющила очі.
"Ні. Максим не такий."
Навіть якщо ненавидить — скаже це прямо. Він завжди грав з відкритими картами.
Ніколи не брехав. Навіть тоді, коли його правда рвала її навпіл.

Дарина зосереджено працювала з букетом, але її думки блукали десь дуже далеко — поміж спогадами і недомовками.
Вона не помітила, як навколо раптом стихли розмови колег, не звернула уваги на зміну енергії в маленькому магазинчику. Лише коли заправляла пасмо волосся за вухо, її пальці раптово затремтіли.

Перед нею, буквально за кілька метрів, стояла Іда.

Неймовірно впевнена, горда, мов королева, яка увійшла на територію слуг.
На ній була сукня кольору стиглої вишні, яка підкреслювала кожен вигин її тіла. Аромат дорогих парфумів, різкий, майже задушливий, ударив у ніс — і Дарина ледве стрималася, щоб не чхнути.
Від несподіванки вона ледь не випустила з рук ножиці.

"Що їй тут потрібно?" — блискавкою пронеслося в голові.

Погляди співробітників були прикуті до гості. Її поява в цьому скромному, затишному світі здавалася грозою серед ясного дня.
Іда зупинилася, її очі ковзнули по квіткових композиціях, потім зневажливо — по Дарині.

— Потрібно поговорити? — голос був гладким, як поліроване лезо.

Усі навколо завмерли.
Дарина повільно поставила ножиці на стіл, відчуваючи, як напруга обвила плечі тугим вузлом.

— Я на роботі, — відповіла спокійно, але пальці видали — вони тремтіли.

— Це займе лише хвилину. Ми поговоримо без заперечень. Ти почуєш все, що я зібралася тобі сказати. 

Погляд Іди — впертий, колючий. У ньому читалося: я не звикла чекати. І ти не в тому становищі, щоб відмовляти.

Дарина кивнула ледь помітно. Її горло пересохло. Всередині все стискалося від передчуття.

Вона рушила за Ідою до службового виходу, ніби на ешафот.
Це буде не просто розмова. Це буде — ще одна битва. І цього разу — без Максима, без Назарчика. Сам на сам.

Вийшовши на вулицю, туди, де вони з дівчатами зазвичай пили чай під теплим сонцем і шелестом лип, Дарина зупинилася навпроти Іди. Повітря, яке зазвичай наповнювалося ароматом свіжих квітів, цього разу здавалося важким і тривожним.

Іда стояла гордо, як завжди, ніби її оточення було їй щось винне. Дарина відчула, як по спині пробіг холод. Хотілося обійняти себе руками, захиститися хоча б тілом від слів, які ось-ось полетять у неї мов ножі. Але натомість вона випросталась і глянула Іді прямо в очі.

— Я уважно слухаю вас, пані Ідо. Що такого важливого ви маєте мені сказати, що аж змушені були прийти сюди? — її голос був тихим, але твердим.

— Збав оберти, жебрачко, — різко кинула Іда. — І послухай мене дуже уважно. Я не дозволю тобі вдруге зіпсувати життя моєму синові.

Дарина навіть не здригнулась. Але її серце вже гуло у вухах.

— Навіщо ти знову з’явилася в його житті? Чому, наче отруйна гадюка, знову повзеш у наш дім? Тебе давно викинули звідти, забули, перекреслили. Але ти ж безсоромна — нахабно лізеш далі. Невже не бачиш, що єдине почуття, яке ти викликаєш у Максима — це жалість?

Дарина стиснула пальці в кулак, але не відповіла.

— Ти справді думаєш, що він пробачить тобі зраду? — Іда вперлася поглядом в її живіт. — Ніколи! Максим не забуде, що в той час, коли він гнив у в’язниці, ти, як остання зрадниця, тішилась у обіймах алкоголіка. Ти забрала мого сина, ти його принижувала, ти плювала на все, що ви мали...

— Пані Ідо... — почала Дарина тихо, спокійно, але в грудях усе палало.

— Не смій мене перебивати! — обірвала її Іда. — Слухай і запам’ятай. У Максима нове життя. Після розлучення з тобою він одружиться з Агнією. Так, так, не дивись на мене своїми круглими очима — тебе вже викреслено. Назавжди.

Дарина стояла, мовчки вбираючи отруйні слова.

— Я знаю, чого ти хочеш. Грошей. Прихистку. Але ж ти з багатої родини, правда? У тебе є дядько — Градов. Іди до нього. Він заможний, він тебе не залишить. Але наш будинок, наша родина — не для тебе.

Іда говорила чітко, впевнено. Кожне слово — як лезо по живому. Її очі палали не гнівом — страхом, захованим за зневагою. Вона прийшла сюди не випадково — сама, щоб Максим не зміг втрутитися. Бо ранок показав: її син ще не відпустив Дарину. Він все ще міг пробачити. Все ще... любив.

Іда це бачила. І це не просто лякало її — це загрожувало знищити все. Бо за її спиною — темрява, яку не можна було випустити на світло. Якщо Максим дізнається про те, що вона приховує…
Він ніколи цього не пробачить.
Він знищить її.

Іда знала це.
І була готова продати душу дияволу, тільки б її таємниця лишилася нерозкритою.

Решту дня Дарина почувалася так, ніби заблукала в химерному лабіринті, де кожен поворот вів у глухий кут. Її серце билося тихо, важко — не від страху, а від порожнечі, яка розливалася всередині. Відчуття було таке, ніби ґрунт під ногами поступово зникає, і вона ось-ось провалиться в безодню, де ніхто не чекає, не кличе, не потребує.