14

Глава 14

Дарина не зімкнула очей цієї ночі. Лежала мовчки на краю широкого ліжка у гостьовій кімнаті, загорнута у ковдру, мов у захисний кокон. Сон не приходив. Її свідомість, мов навіжена стрілка компаса, безупинно кружляла між спогадами, страхами та відчаєм.

Вона не розуміла, як так сталося, що з одного пекла вона опинилася в іншому. Їй здавалося, що її життя — це нескінченне чередування втеч, які замикаються одним і тим самим колом. Бо дім Малевичів ніколи не був для неї прихистком. Це був лабіринт із дзеркал, де кожне відображення — біль.

У цих стінах вона пережила крайнощі людських почуттів: тут народилося її перше кохання — світле, як ранкове сонце... і тут же воно згасло, розтоптане зрадою. Тут вона вперше відчула справжню зневагу. Тут уперше стикнулася з холодною ненавистю, що стискала серце сильніше за будь-які лещата.

А тепер... тепер вона знову тут. Під опікою чоловіка, який, здавалося, бажав її зникнення з власного життя. Який одного дня сказав, що не хоче цієї дитини. А сьогодні — садить її до свого авто, захищає, мов найдорожчий скарб.

Це було якесь божевілля.
Її тіло лежало в ліжку, а душа не знаходила спокою.

Дарина знала одне: вона не може тут жити. Це неправильно. Це суперечить здоровому глузду. Навіть якщо в Максимі щось змінилося — навіть якщо він раптом згадав про свою людяність і вирішив прихистити вагітну жінку, — все це не скасовує того, що сталося раніше.

Іда...
Іда вчора мало не зірвалася. Її очі були схожі на палаючі вуглини. Здавалося, вона от-от накинеться з кулаками.

Саме тому Дарина не могла змусити себе вийти з кімнати.
Вона боялася. Її страх був не диким, панічним — а тихим, глибоким, мов вода в криниці, що тягне на дно.

Вона прислухалась — у домі було тихо. Можливо, Максим уже поїхав на роботу… А, можливо, просто ігнорує її присутність.

І раптом — мов удар у скроню — думка: робота!

Дарина зіскочила з ліжка, мов ужалена. Серце застугоніло в грудях.

— Я ж сьогодні на зміні… — прошепотіла вона, одразу кидаючись до сумки.

Тремтячими руками вона намацала телефон — пропущені дзвінки. Вчора вона забула його зарядити. Чорт…

Переодягаючись на ходу, вона одночасно розчісувала волосся, шукала ключі й взувалася. Все летіло з рук, усе здавалося важким, як свинець. Їй було соромно, боляче й страшно.

А ще… вона чомусь відчувала, що цей день змінить щось більше, ніж її графік.

Дарина обережно прочинила двері гостьової кімнати, мов крадучись у чужому домі. В коридорі панувала тиша, але вона не здавалася затишною — радше, напруженою. Її серце билося швидко, наче відчувало, що за поворотом щось зміниться.

Раптом двері навпроти прочинилися, й із кімнати вийшла молода, доглянута дівчина з довгим каштановим волоссям, тонким станом і розкішною усмішкою. Її хода була впевненою, погляд — трохи зверхнім, трохи зацікавленим.

Дарина машинально кивнула на знак вітання й уже зробила крок, аби якнайшвидше зникнути з її поля зору, але незнайомка зупинила її м’яким голосом:

— Привіт. Я Агнія. Племінниця  Іди.

Дарина змушена була спинитися. Вона обернулася, притискаючи сумку до грудей, ніби це був єдиний захист у незнайомому просторі.

— Просто Дарина. Майже колишня дружина Максима, — відповіла вона коротко, з ледь помітною іронією, намагаючись не зустрічатися з тією очима.

Але вона вже відчула: Агнія розглядала її з цікавістю, з тією ледь помітною оцінкою, що здатна змусити будь-яку жінку відчути себе вразливою. Погляд ковзав з обличчя на фігуру, зупинившись на животі, що вже гарно округлився.

— Вибач, не знала, що ти тут... — промовила Агнія, але в її голосі не було каяття, лише чемна ввічливість.

Дарина хотіла відповісти, але щось у ній закам’яніло. Вона зробила крок до виходу, і вже простягла руку до ручки вхідних дверей, як раптом злегка рипнули двері дитячої кімнати.

Всі звуки зникли.
Час, здавалося, зупинився.

Дарина обернулася — і побачила Назарчика. Її сина. Її найсвятіше. Того через кого її серце боліло найбільше. 

Хлопчик стояв, притулившись до ніг Максима, розпатланий після сну, з улюбленим ведмедиком у руках. Максим, високий і мовчазний, дивився на неї, і в його погляді цього разу не було ненависті.

Дарина відчула, як щось затремтіло в грудях. Її пальці стиснули ремінець сумки, серце билося глухо й боляче.

— Назарчику… — прошепотіла вона, і її голос зірвався.

Хлопчик засяяв, побіг до неї й обійняв її коліна, притулившись щічкою.

Максим не зробив ані кроку, не промовив жодного слова. Він просто стояв і дивився — уважно, глибоко, мов хотів щось сказати, але не наважувався.

А десь збоку — мов тінь — все ще стояла Агнія. І її погляд уже був не просто цікавим. Він став настороженим.

— Мамо… — Назарчик стис її ще міцніше, ховаючи обличчя в складках її светра. — Я думав… ви з татом мене покинули… назавжди…

Ці слова впали на неї, мов крижаний дощ. Дарина сіла навпочіпки, взяла сина за обличчя й подивилася йому в очі. Але в них — дитячий біль, сплутаний страх і безмежна довіра.

— Не кажи так, зайчику… Ти ж знаєш, я тебе ніколи не покину. — Її голос зірвався, і перша сльоза скотилася щокою. Вона швидко витерла її, аби не лякати малого.

Він кивнув, але його губи тремтіли.
— Але ж тебе не було… А я кликав… І тата теж…

Дарина стисло обійняла його, немов прагнула закрити собою від усіх жахів цього світу. Її пальці тремтіли, коли гладила його волосся. В голові гуділо одне-єдине питання: як він міг так відчувати? Як її маленький хлопчик міг подумати, що його просто... залишили?

Тільки вона знала, що він пережив.
Лише вона розуміла ті його нічні страхи, коли він шукав мамину руку в темряві. Ту саму руку, яка тепер була зайнята боротьбою за виживання.

І що тепер? Вона повернулася, щоби дати йому надію? Щоб через день чи два... знову зникнути?

Її груди стискалися від болю. Вона не мала права... не мала права дарувати йому ілюзію родини, знаючи, що не зможе лишитися. Тут їй не місце. У цьому будинку — її ненавидять, у цьому шлюбі — лиш уламки того, що було вигаданим.