13

Глава 13

Дарина сиділа нерухомо, втупившись у вікно. Її долоні стиснули край сидіння, ніби це могло заспокоїти внутрішній трем. За склом миготіли фари нічного міста, вогні розмивалися у калейдоскопі думок, які розривали її зсередини.

Вона з нетерпінням чекала побачити знайомий під’їзд, той самий, що хоч і не був домом, але був точкою якої не якої безпеки. Але знайомі будинки не з’являлися. Дорога вела зовсім іншим маршрутом — не тим, яким зазвичай добираються додому. Серце в грудях затарабанило сильніше. Холод тривоги обійняв її за плечі. Можливо, він просто об’їжджає затор? Але з кожним кілометром ця думка звучала все менш переконливо.

Дарина крадькома з-під лоба глянула на Максима. Його обличчя — чітке, зосереджене, злегка напружене — не видавало емоцій. Навіть у хвилини її люті, навіть тепер, коли вона хотіла б його ненавидіти до кінця життя — він залишався красивим. До болю. До роздратування.

Він говорив телефоном. Короткі фрази, уривчасті запитання, ні імен, ні емоцій. Дарина не розуміла, про що йдеться, але в кожному слові відчувалася його звична напруга — та сама, що колись її приваблювала, а тепер тривожила.

— Нам ще довго їхати? — її голос прозвучав тихо, обережно, але всередині тремтів страх. — Я... не знаю цієї дороги, тому й запитала.

Максим мовчки відключив телефон, не одразу відповідаючи. Його пальці стиснули кермо так, що побіліли кісточки.

— Ми вже майже приїхали, — нарешті вимовив він. Його голос був низьким, рівним, але в ньому промайнула дивна нотка... провини? Чи напруги?

Дарина відвела погляд і знову втупилася у вікно, ковтаючи наростаючу тривогу. Її тіло напружилося, інстинктивно готуючись до найгіршого. Вона не довіряла йому. Не зараз. Не після всього.

— Це не та дорога, — сказала вона раптом, коли авто звернуло на тиху, темну вуличку, де не було жодної знайомої лампи, жодного супермаркету, жодного перехожого. Вони виїхали за місто. Її голос затремтів. — Я хочу вийти. Просто зараз. Зупини машину.

Максим не зреагував одразу. Тиша затяглася. Потім він зітхнув і поглянув на неї боковим поглядом — довгим, важким.

— Дарино, зупиню. Я все поясню. Але дай мені одну хвилину. Повір... я не зроблю тобі боляче. Ніколи.

Її серце стиснулося. Вона хотіла вірити. Колись вона вірила кожному його слову. Але тепер...

— Що значить "майже приїхали"? — різко запитала Дарина, коли машина звернула на темну алею між приватними маєтками. — Це не мій дім. Зупини машину, Максиме!

Максим видихнув і міцніше стиснув кермо.
— Я везу тебе до себе. Це безпечніше, ніж та дірка, в якій ти зараз живеш. Після того, що я побачив — я не можу залишити тебе одну.

— Безпечніше!? — Дарина вибухнула, її голос піднявся до істерики. — Ти серйозно? Безпечніше поруч із людиною, яка мене знищила!? Я тебе боюся, Максиме!

Її руки затремтіли, сльози запекли очі, а в грудях піднялася буря. Вона схопилася за ручку дверцят і смикнула її, але двері не відчинилися.

— ВІДЧИНИ! — закричала вона, б’ючи кулаком по вікну. — Я сказала, зупини цю кляту машину!

— Я не дам тобі вистрибнути на ходу! — зірвався Максим. — Заспокойся, ти не розумієш — там небезпечно!

— А ти що, лицар тепер? Рятуєш дівчину, яку сам знищив? — вона втратила контроль, плач і гнів переплелися в хрипкому крику. — Ти вбив у мені довіру! Вбив мрію! А тепер хочеш зіграти в героя!? Навіщо? Це твій новий план помсти?

Максим стиснув щелепи, намагаючись не втратити контроль. Він вийняв телефон і швидко набрав Олексія.

— Олексію, слухай уважно. Зараз же їдь до будинку, де живе Дарина.  Не запитуй нічого, просто зроби це. Негайно. — Він кинув трубку.

Дарина важко дихала, притискаючи долоні до грудей, ніби намагалася вгамувати серцебиття. Її губи тремтіли, очі розширилися від паніки й образи.

— Навіщо ти це робиш? — прошепотіла вона. — Щоб знову принизити мене? Втерти мені в лице, як низько я впала?

Максим раптово різко розвернув автомобіль, змусивши Дарину вчепитися в поручень, щоб не впасти набік.

— Ні, — пробурмотів він, не дивлячись на неї. — Я роблю це, бо, хоч ти мені й не віриш... мені не все одно. І більше не буде.

Машина летіла нічною трасою у протилежний бік від знайомого шляху. А між ними — мовчання, натягнуте, мов струна, яка от-от може обірватися...

— Виходь, — коротко кинув Максим, заглушивши двигун. Його голос був не терплячий, а твердий, майже холодний — як лезо ножа.

Дарина повільно відкрила дверцята авто, наче виходила в невідоме. З кожним кроком її охоплювала тривога — в животі заворушився страх, який вона так довго стримувала. Сходами вони піднімалися мовчки. Лише її серце гупало гучніше за кроки.

Ще з коридору пролунали голоси — гучні, п’яні, розкуті. Від квартири Юрія тхнуло дешевим алкоголем, сигаретами й розпустою.

Коли Максим відкрив двері, Дарина мимоволі зупинилась на порозі.

У квартирі панував хаос. За столом сиділи кілька чоловіків — незнайомі, шумні, з пляшками в руках. Поруч — жінки в коротких сукнях, із нафарбованими вустами й розмитим поглядом. Одна з них, сміючись, сиділа на колінах у Юрія, обіймаючи його за шию, поки той ліз руками їй під одяг.

Дарина застигла. Вона відчула, як у горлі піднімається клубок огиди. Долоні знову стали вологими, десь глибоко в грудях щось обірвалося.

Максим глянув на неї й, насмішкувато, але без тіні іронії в голосі, запитав:

— Ну що? Ти справді хочеш провести ніч у такому товаристві? — Його погляд був різкий, як ляпас. — Оце — твоє "житло"? Твоя "безпека"?

Дарина не відповіла. Вона стояла, мовчки, з поглядом, прибитим до підлоги, бо кожен сантиметр простору в тій квартирі кричав їй: тікай.

У цей момент їй знову стало страшно — але вже не за себе. А за свою дитину. За той маленький теплий всесвіт, який вона носила в собі.