12

Глава 12

Магазин потроху затихав. У вітрині згасали вогні, а в повітрі ще тримався аромат свіжих квітів і змученого дня. Леся та Дарина мовчки прибирали робоче місце. Вони сьогодні працювали без перепочинку — замовлень було більше, ніж зазвичай. І тільки зараз, коли до закриття залишалися лічені хвилини, Леся дозволила собі зупинитися й глянути на Дарину уважніше.

Вона бачила: подруга наче присутня фізично, але її думки — далеко. Очі Дарини були затуманені, руки працювали механічно, а губи стиснуті в тонку, напружену лінію.

— Подруго, ти якась задумлива сьогодні, — м’яко почала Леся, витираючи фартух. — Весь день носишся, як бджілка, але в очах — порожнеча. Я тебе знаю, ти такою не буваєш. Розкажеш, що трапилось?

Дарина злегка здригнулася, ніби її вирвали з думок. Вона опустила погляд, відвертаючись, щоб сховати блиск у очах.

— Та нічого особливого, — буркнула вона, занадто швидко. — Робота як робота.

Леся не відступала. Підійшла ближче, присіла на стілець поруч, в її очах з’явилась м’яка, майже сестринська турбота.

— А той чоловік, що вчора приходив... Кому ж то ти такий шикарний букет оформляла?
— Звичайний клієнт. Ніхто, — різко відповіла Дарина, і від того, як надломлено задрижали останні слова, у Лесі защеміло серце.
— Ніхто? — перепитала вона тихо. — То чому твої очі от зараз, ніби ховаються від мене? І чому голос тремтить? Якби він був ніхто — ти б не реагувала так.

Дарина притулила долоню до грудей, наче намагалася стримати бурю в середині. У її горлі зібралася гірка грудка, яку вона ковтала весь день.

— Не хочу про нього говорити. Взагалі. Ні слова.

Леся поважала межі, але не могла не відчути: щось сталося. Щось важке, що тисне Дарині на плечі і душить її зсередини. Проте вона не стала тиснути далі. Лише кивнула й підвелася, вдягнувши легкий светр.

— Ходімо додому. Вже пізно.

Дарина кивнула і почала гасити світло. В її грудях горіла тривога. З моменту, як у дверях знову з’явився Максим Малевич, усе її життя зсунулося з осі. Вона перестала нормально спати, їсти, дихати. В її тілі жило серце їхньої дитини, дитини, яку він відмовився прийняти. Дитини, яку він би, можливо, зненавидів ще до народження.

Дарина не боялася болю. Не боялася образ чи навіть осуду. Але вона смертельно боялася, що його ненависть знищить не її — а те єдине чисте й невинне життя, яке вона повинна оберігати понад усе.

Вона дала собі мовчазну клятву ще в ту ніч, коли залишилася одна:
"Я захищу тебе, моя маленька. Від усіх. Навіть від твого батька."

Вечір опустився на місто важкою, душною тишею. Ліхтарі кидали тьмяне світло на тротуар, а вечірній вітер блукав вулицями, приносячи з собою запах асфальту і літньої вологи.

Дарина та Леся вийшли з магазину, кутаючись у легкі светрики. Вони мовчали — напруга не розвіялася, а тільки осіла глибше.

Та вже на порозі Дарина помітила знайому постать. Вона здригнулася. Біля лавки, у тіні, стояв Юрій. Не п’яний, але тривожний. Руки в кишенях, очі вперті в землю, губи злегка посмикуються. І він не зводив з неї погляду.

— Це ще що? — прошепотіла Леся.
— Мені треба з ним поговорити. Не хвилюйся. Йди додому, Лесю.

— Точно? Бо виглядає він так, наче зараз або влаштує сцену.
— Все буде добре. Не хвилюйся за мене.

Леся ще мить постояла, вагаючись, але потім кивнула й пішла, час від часу озираючись. А Дарина, зібравши залишки спокою в кулак, зробила кілька кроків до Юрія.

— Навіщо ти прийшов? — запитала вона холодно, зупинившись на відстані, яку не хотіла долати.
— Просто... поговорити. Базар є, — його голос був дивно напруженим, але без нахабства, до якого вона вже звикла.
— Ми з тобою не друзі, Юрію. Ти не з тих людей, з якими просто говорять на вулиці. Якщо щось треба — кажи. Якщо ні — йди. Я втомлена.

Він підвів на неї очі. У погляді було щось нове. Чи то розгубленість, чи то страх, прикритий звичним зверхнім виразом обличчя.

— Мені потрібні гроші. Ти вже зарплатню отримала? 
— Це не твоя справа, Юрію. Я тобі нічого не винна. За кімнату заплачу коли прийде час. 

— Прийшов уже... Давай усе що маєш, —  прогримів він, схопивши Дарину за лікоть.
Дарина затримала подих. Її серце завмерло на кілька ударів, перш ніж знову почати калатати.

— Відпусти! — прошипіла вона, роблячи крок назад. — Не смій. Ти не можеш вимагати у мене грошей. 

-- Давай сюди сумку!

Дарина знову відступила на крок.

— Навіть не думай. Відійди.

Юрій не слухав. Він сіпнувся вперед і, різко схопивши її за плече, штовхнув у стіну. Від болю вона зойкнула. Сумка впала на землю.

— Ти з глузду з’їхав!? — закричала Дарина, хапаючись за живіт. — Ти що, хочеш нашкодити дитині?!

Та Юрія це не зупинило. Він нахилився, підхопив сумку, відкрив її і вихопив гаманець.

— Більше ти мені нічого не винна, зрозуміла?  Це я про цей місяць, — пробурмотів він, навіть не дивлячись на неї, а тоді розвернувся і швидко пішов геть, зникаючи у сутінках.

Дарина залишилася стояти сама, опираючись спиною на стіну. В очах стояли сльози — не від болю, а від безсилля. Вона знову втратила контроль, знову хтось вторгся у її простір, у її життя. І найстрашніше — він торкнувся її дитини. Її найдорожчого.

Вона ковтнула сльози, обхопила живіт руками й прошепотіла:

— Я тебе захищу. Я присягаюсь. Нікому не дам тебе скривдити. Навіть якщо весь світ буде проти нас.

— Максиме, вибач, що пізно… Але ти ж просив, аби я одразу доповідав, якщо щось серйозне… А тут… таке… — голос Олексія лунав уривчасто, з напругою.