11

Глава 11

Чому він прийшов сам?
Чому не надіслав адвоката, як завжди вирішував усі "брудні" справи? Чому не обмежився підписами, формальностями, мовчазною байдужістю? Чому... з’явився тут, на її порозі, як грім серед ясного неба?
Навіщо, Максим? Навіщо саме тепер?

Дарина не мала відповіді.
Вона тільки чула, як пришвидшено б’ється її серце, а в скронях гупає, мов молот. Її долоні зрадливо затремтіли, а по спині пробіг крижаний дотик страху. В грудях знову стиснулося знайоме відчуття тривоги — він може дізнатися.

Дитина.
Їхня дитина. Його дитина. Плоть від плоті, серце від серця… Дитина, від якої він відвернувся, ще навіть не знаючи її. І якщо він дізнається... якщо хоч натяк отримає... Його ненависть — холодна, раціональна, безжальна — знищить усе.

Дарина машинально притисла руку до живота. Немов хотіла сховати, захистити. Сама не помітила, як на чолі виступили краплини холодного поту.

Саме в цей момент з кухні повернувся Юрій. В очах — підозра, в кутиках вуст — знайомий оскал.

— Це що, хахаль твій приходив? — мовив, звузивши очі. Його голос був слизький і глузливий.
Погляд ковзнув по її обличчю, яке стало блідим, як полотно.

Дарина не одразу відповіла. Губи тремтіли. Вона ледь стримувала себе, щоб не вибухнути криком. Не знепритомніти. Не втекти кудись, де немає ні Юрія, ні Максима, ні цієї болісної реальності.

— Це... Максим. Мій... колишній чоловік. Прийшов щодо розлучення, — нарешті сказала, змушуючи свій голос звучати рівно, хоч у грудях усе палахкотіло.

Юрій засміявся. Тихо, хрипко.

-- А пузом він тебе нагородив?

-- Ні! У мене був інший чоловік. Саме тому ми з ним розлучаємося, -- збрехала Дарина. 

— Ну ясно. Захотів офіційно від тебе звільнитися. І правильно. Шкода, що не залишив тобі хоч трохи готівки — може, хоч тоді ти мені щось заплатила б за житло, — кинув він, повертаючись до кухні. 

Він зник у темряві коридору. Дарина залишилася стояти в тиші, охоплена бурею, яка рвала її зсередини. Її долоня й далі лежала на животі.

— Я тебе не віддам… — прошепотіла вона. — Чуєш? Я тебе не віддам… нікому. Особливо твоєму батькові. 

Дарина сиділа на краєчку ліжка, притискаючи до грудей стару в’язану кофту Надії Іванівни. Вона все ще пахла м’ятою й печивом — запахом затишку, якого тепер більше не буде. В її голові мовчки лунала думка, що повторювалася безперестанку:

«Я сама. Зовсім сама».

З одного боку — Максим. Його холодна ненависть, зневага й бажання стерти її з лиця землі, наче брудну пляму. Він не знає про дитину — і не повинен знати. Ця істина пекла її зсередини, але в той же час надавала сили. Вона повинна зберегти цю таємницю. Максим, дізнавшись правду, не стане батьком — він стане загрозою. Для неї, для майбутньої дитини, для всього, що вона ще встигла врятувати в собі. Він ніколи не мав до неї почуттів, а під коханням маскував ненависть. 

З іншого боку — Юрій.
Алкогольний сморід, хижа байдужість і зневага голосі, якою він вимовляв «мамаша», змушував її здригатися. Жити під одним дахом з ним було небезпечно. Він не має знати більше ніж треба і сьогоднішня ситуація з Максим яскравий тому доказ.  І це теж був великий страх Дарини.

Дарина мляво прокручувала телефоном оголошення про оренду. Кімната в гуртожитку — від 4000 гривень. Окрема квартира — навіть не мрій. Заробленого ледве вистачить на найнеобхідніше до пологів. А після них — невідомість, мов чорна яма.

Вона не може дозволити собі адвоката. Не може навіть дозволити собі помилитися.

Кожен її крок тепер — це хода по лезу ножа. Одна необережність — і Максим дізнається. Один необачний крок — і Юрій вирішить, скористатися ситуацією. Заради грошей він здатен на все. 

Дарина підвелася  й вийшла на балкон. Гаряче повітря липнуло до обличчя, мов суворе пробудження.

Вона глянула на сіре небо, зітхнула й тихо прошепотіла:

— Боже, допоможи мені. Я не за себе прошу. За нього… чи за неї. За моє маленьке диво. Я зроблю все, аби захистити. Все.

Максим вийшов з під’їзду, зриваючи на ходу ґудзик з рукава дорогого піджака. Його кроки лунали по бруківці важко й глухо. Повітря було густе, ніби налите свинцем. Він підійшов до машини, натиснув на брелок, але зупинився. Не сів у салон, не завів двигун. Замість цього з усієї сили вдарив кулаком по капоті.

— Сука… — прохрипів крізь зуби, намагаючись не зірватися, не заскиглити, не зламатися. Але всередині вже розривалося. Все.

Образ Дарини стояв перед очима, як привид — у чорному шаликові, з опущеними плечима, і очима повними страху й… байдужості.
До нього.

— Як ти могла? Як я міг бачити в тобі ангела? Дурень!— видихнув він, стискаючи кулаки так, що аж пальці побіліли. — Як ти змогла отак просто… після всього?

Його серце не слухалося. Воно не вміщало стільки злості, розчарування і… болю.

Він пам’ятав кожну мить, коли вона спала поряд, згорнувшись у його обіймах. Її сміх. Її дотики. Ті плани, які він — хоч і не одразу — почав з нею будувати. Родина. Дитина. Їхня дитина. Його син чи донька.

Якби вона не зрадила…
Якби не виявилася такою підлою…
Ця дитина могла б бути їхньою.

Ця думка вбивала його. Вона роздирала груди зсередини, немов хижий звір. Він би носив її на руках, оберігав від усього світу. А тепер вона — з іншим. Виношує чужу дитину. Йому нічого не залишилося, окрім зневаги. Лише вона й тримає його на ногах.

— Чорт забирай… — прошепотів він, сівши за кермо. Пальці ще тремтіли, серце гупало, як барабанний дріб. Він завів мотор і натиснув на газ різко, так, наче намагався втекти не від місця — а від самого себе.

Але її голос усе ще лунав у голові.

"Навіть якби я хотіла ненавидіти тебе — не можу. Але можу зневажати."