10

Глава 10

Похорон Надії Іванівни пройшов тихо й скромно. Без розкішних вінків, без численних знайомих — лише кілька сусідів, священник і розбите серце Дарини.
Вона використала останні заощадження, що знайшла в хустинці, схованій у шухляді білизни — ті гроші, які Надія Іванівна відкладала «на чорний день». Дарина плакала, рахуючи копійки, але зібрала все до останньої гривні. Не могла ж вона допустити, щоб жінку, яка стала їй матір’ю, проводили в останню путь без гідності.

Найбільше її лякала думка: що було б, якби Юрій знайшов ті гроші раніше. Вона добре знала, він би проміняв навіть смерть матері на пляшку і казино, не замислюючись ні на мить.

Витерши з очей сльози, Дарина глянула на Юрія. Він стояв осторонь, з кам’яним виразом обличчя, заклавши руки в кишені, ніби просто заблукав на цвинтарі й мимохідь зупинився біля чужої могили. Жодної скорботи, жодної тіні жалю. Лише нетерплячість і внутрішнє роздратування.

— Годі вже рюмсати, — грубо кинув він, не дивлячись у її бік. — Все одно не повірю, що тобі справді боляче. Ти тут з неї маму робиш, а насправді — хто ти їй? Прилипала. Все.
Поїхали додому. Я зголоднів. Та й пом’янути треба.

Дарина зціпила зуби, але не відповіла на образу. Її серце стискалося не від слів, а від безсилля.

— Ти йди. А я наздожену. Мені потрібно кілька хвилин, — тихо відповіла вона. — Я маю попрощатися з Надією Іванівною… востаннє.

Юрій скривився, мов від кислого, і знизав плечима.

— Дві хвилини. Не більше. Потім поговоримо. Нам з тобою є що з’ясувати.

Він пішов не озираючись, а Дарина залишилася сама біля свіжої могили.
Сонце вже схилялося до горизонту, ледь торкаючи хрест, на якому чорними літерами було викарбувано ім’я жінки, яка дала їй дах, турботу… і, вперше в житті, справжню материнську любов.

Дарина опустилася навколішки, торкнулася холодної землі і прошепотіла:

— Дякую, мамо. За кожне добре слово. За кожен чай увечері, за шепіт підтримки, за обійми… за віру. Пробачте, що не змогла вас врятувати. Я не забуду. Ніколи.

Її сльози знову покотилися щоками. Та цього разу це були не просто сльози болю. Це була обітниця. Жити далі — так, як навчила Надія Іванівна. Не опускати голову. Не боятися. Не зламатися.

Квартира зустріла Дарину тишею й липким відчуттям чужості. Лише кілька годин тому тут ще жила Надія Іванівна, а тепер — ніби все зітхало порожнечею.

Юрій сидів на кухні. На столі — пляшка дешевої горілки, поруч — дві склянки, одна з яких уже була наполовину повна. В повітрі стояв міцний запах алкоголю, який відразу обпалив Дарину зсередини.

— Сідай, поговоримо, — сказав він, навіть не дивлячись на неї. — Пом’янемо.

— Я не п’ю, — холодно відповіла Дарина й не рушила з місця.

Її серце билося швидше. Вона добре знала: розмова з Юрієм — завжди ризик. І цього разу — теж.

Юрій залпом вихилив склянку й витер рота тильним боком долоні.

— Знаєш, я думав… — пробурмотів, наповнюючи склянку знову. — Не така вже ти й погана квартирантка. Готуєш, прибираєш, гроші заробляєш. Не кожна баба таке тягне. Тому я не проти, щоб ти залишилась.

Дарина стиснула пальці в кулак. Вона не вірила своїм вухам.

— Але не безкоштовно, — додав він, дивлячись їй просто в очі. — Платитимеш за свою кімнату. І все, що треба по хаті — на тобі.
А я… ну, я не лізтиму. Якщо будеш вести себе тихо. Але якщо сама захочеш...

Дарина стояла мовчки, не відповідаючи.
У голові шуміло. Їй хотілося кричати, лаятися, вибігти звідси. Але вона стрималася.
Бо Надії Іванівни більше не було.
Бо нікуди йти просто зараз — це означало б опинитися на вулиці.

Юрій дивився на неї, наче чекав відповіді. Йому подобалося відчуття контролю. Влада. Навіть така — мізерна.

— Добре, — нарешті сказала Дарина, ледве стримуючи тремтіння в голосі. — Тимчасово.

Юрій усміхнувся сам до себе й наповнив склянку ще раз.

Дарина мовчки пішла до своєї кімнати, замикаючи двері. Вона знала — це лише питання часу. Вона має знайти інше житло. Бо жити під одним дахом із божевільним хижаком — усе одно що спати поруч з вибухівкою.

Вона лягла на ліжко, притискаючи долоню до круглого живота. 

— Я обов'язково знайду нове житло для нас. 

Дарина сиділа на краєчку дивана, притискаючи до грудей телефон. Її живіт вже ледве вміщався на колінах, і кожен рух давався все важче. На екрані миготіли оголошення про оренду квартир: "однокімнатна, без дітей", "тільки для працюючих", "ціна договірна" — але всі ці варіанти мали один спільний недолік: надто дорого.

Вона ковтнула гіркоту безсилля. Її заощаджень вистачило лише на проживання і то дуже скромне. Роботу вона скоро змушена буде залишити — пологи вже через пару місяців. Як жити далі? Де знайти притулок для себе і ще ненародженої дитини? Від цих думок усе в середині стискалося від страху.

Дзвінок у двері різко порушив напружену тишу. Вона здригнулася. Хто це? Може, сусідка? Багато хто зранку підходив, щиро співчуваючи втраті Надії Іванівни.

Дарина накинула на плечі чорний шалик і повільно, ніби вві сні, підійшла до дверей. Відчинила.

І завмерла.

На порозі стояв Максим Малевич.

Чоловік, якого вона кохала усім серцем… і усім серцем намагалася забути. Чоловік який вбив її двічі. 

Його погляд ковзнув по її обличчю, зупинився на животі, затримався. В очах — цілий ураган стриманих емоцій: здивування, біль, образа, тривога, щось схоже на надію… і щось інше, холодніше.

Дарина зробила крок назад, ніби інстинктивно захищаючи себе.

— Максим... — прошепотіла вона. Голос зрадницьки затремтів.

— Нам треба поговорити, — сказав він сухо, але в його голосі вгадувалося щось надломлене.

І в цю мить її світ знову почав хитатися.

— Тебе відпустили?.. — тихо, майже пошепки, але з відчутним здивуванням і внутрішнім тремтінням запитала Дарина. Її губи ледь тремтіли, а серце в грудях билося з шаленою силою й здавалося, що лише сліпий не помітить цього. Та схоже Макс не помічав.