9

Глава 9

— Доброго ранку, Максиме. Завдання виконано, — впевнено прозвучав голос Олексія, щойно він зайшов до просторо́го, трохи похмурого кабінету.

Максим миттєво відвів погляд від ноутбука, на екрані якого ще секунду тому горіли цифри, графіки, угоди. Але зараз усе це втратило сенс.

— Ти знайшов її!? — в голосі прозвучала така нетерпляча надія, що навіть холоднокровний Олексій трохи здивувався.

— Авжеж. Це не було особливо складно, — відповів той, повільно підходячи до столу.

— Сідай. Розповідай усе, що дізнався. Марія може принести тобі кави, якщо хочеш?

— Ні, дякую. Вже мав свою порцію кофеїну. Давай одразу до справи.

Максим відкинувся в кріслі, зчепивши пальці перед собою. Пульс в його скронях пришвидшився. Він не помічав, як злегка затремтіли пальці. Всі ці тижні, місяці мовчання, зради, сумніви — і от тепер він нарешті мав дізнатися правду.

— Де вона? — запитав тихо, але напружено. Як тигр перед стрибком.

Олексій на мить затнувся. Він добре знав, що зараз скаже щось, що розіб'є Максима. Але правду не змінити.

— Дарина нікуди з міста не їхала. Вона залишилася тут. Просто жила... по-іншому. Без тебе.

Максим мовчав. Погляд його різко змінився — з нетерплячого на насторожений. В обличчі з'явилось щось хиже.

— У неї хтось є?

— Так. Нові стосунки. Вона мешкає з чоловіком та його матір’ю. Працює у квітковому магазині. Живе дуже скромно, але виглядає щасливою.

Максим зціпив щелепу. Його руки стиснули підлокітники крісла.

— Виглядає щасливою... — повторив він глухо, майже злісно. — І хто цей... обранець? Хто замінив мене? Що він має такого, чого не мав я? Більше грошей? Влади?

— Навпаки. Він — ніхто у твоєму світі. Звичайний чоловік, без статків, живе в старій квартирі з матір’ю. У нього навіть немає машини. Але, здається, він поруч із нею. Просто поруч.

Максим похитнувся, наче хтось вдарив його кулаком у груди. Мовчав. Лише глибоко вдихнув.

— І є ще дещо, — тихо додав Олексій, вагаючись.

Максим підвів на нього погляд, різкий і палаючий.

— Що?

— Вона вагітна, Максиме. На доволі ранньому терміні. Схоже... дитина їхня... спільна. Ще пару місяців і вона народить.

У кабінеті стало так тихо, що чути було лише легке гудіння кондиціонера. Максим сидів нерухомо, ніби скам’янів. Його обличчя втратило будь-який вираз — лише очі говорили. Там палало щось схоже на біль, гнів і... щось глибше. Те, що він сам боявся назвати.

— Вагітна... — прошепотів він. — Від нього?

Олексій лише мовчки знизав плечима.

— Я хочу знати все. Кожну дрібницю. Де вони живуть. Де вона працює. Хто цей чоловік. Що вона їсть на сніданок і який чай п’є ввечері. І... — він ковтнув повітря, стискаючи кулаки.

— Добре, — тихо відповів Олексій.

Максим відвернувся до вікна. Його обличчя потонуло у ранковому світлі.

У ньому боролись ненависть і туга. Злість і любов. Питання "за що?" й "а якщо..."
Він не міг змиритися.
І не міг відпустити.

Олексій, не сказавши більше ні слова, підвівся зі стільця. Його обличчя залишалося нейтральним, але очі злегка затуманились — він чудово розумів, якого удару щойно завдав.

— Якщо щось знадобиться — я на зв'язку, — тихо промовив він, киваючи і прямуючи до дверей.

Максим не відповів. Лише ледь помітно кивнув і залишився наодинці.

Двері зачинилися з глухим стуком. У кабінеті знову запанувала гнітюча тиша. Навіть екран ноутбука потьмянів, ніби злякавшись того, що щойно почув його власник.

Максим провів долонею по обличчю, зупинившись на очах — ніби хотів стерти з себе усе почуте. Потім різко підвівся, підійшов до вікна, в якому тремтіло тепле липневе світло. Місто жило своїм ритмом. Машини. Люди.  Хтось сміявся, хтось поспішав, хтось, може, тримав за руку кохану.

"А вона? Вона вже тримає за руку іншого. Вже не мене."

Він зціпив щелепу, відчувши, як хвиля ревнощів змішалася з відчаєм. "Так швидко... Чи, може, ніколи й не було почуттів?"

— Вона ж клялася... дивилася в очі й казала, що любить... — прошепотів він, втиснувши пальці у підвіконня.

Серце боліло, але не від зради. Воно боліло від того, що досі було живим. Що ще пам’ятало її голос, дотик, запах. І її погляд — теплий, трохи наївний... чи то була просто хороша гра?

— Ні. — Він різко відвернувся. — Досить. Вистачить.

Максим підійшов до столу, налив собі склянку води, зробив ковток, але смак здався гірким. Ніби сам час зіпсувався.

— Я більше не маю права це відчувати. Вона зробила свій вибір. Я зроблю свій.

Він поставив склянку і подивився на себе у дзеркало книжкової шафи — очі були повні холоду.

— Ніякої туги. Ніякого кохання. Лише ненависть. І це... все, що я маю відчувати.

Слова прозвучали чітко. Рішуче. Але десь глибоко всередині, у найвіддаленішому закутку душі, щось стислося й затремтіло — як крихітне полум’я, яке він не встиг вчасно задмухати.

Максим повільно сів за стіл, впершись ліктями в стільницю, і на хвилину просто завмер, дивлячись у порожнечу. Всередині — буря. Така сильна, що він ледь стримував себе, аби не рознести все навколо.

Він витяг із кишені обручку — ту саму, яку колись вона одягнула йому на палець. Вона була холодна, ніби вже мертва. Максим покрутив її між пальцями, а потім із тихою зневагою поклав на стіл.

— Усе. Кінець, — прошепотів він майже втомлено. — Не буде прощень, не буде жалю. Відтепер між нами лише папери й тиша.

"Вона зрадила. Вона забула. Вона з іншим,  носить його дитину. А я? Я сиджу тут і ще думаю про неї. Який же я ідіот."

— Не хочу бачити її очей. Не хочу чути голосу. Я забуду її так, ніби й не було. Вона — просто минуле. Мертве і неважливе, — прошепотів він крізь стиснуті зуби.

Та чим дужче він намагався переконати себе у своїй рішучості, тим сильніше щось усередині кричало, просило не рубати останню нитку. Але Максим глушив це. Глушив до останньої краплі.