8

Глава 8

Кухонний годинник монотонно відбивав хвилини. Надія Іванівна та Дарина мовчки сиділи за столом. У повітрі висіла важка напруга. Дарина пила ромашковий чай маленькими ковтками, прислухаючись до кожного звуку за вікном, а Надія Іванівна час від часу зітхала, наче хотіла щось сказати, але не знаходила слів.

— Він мав би вже давно бути, — тихо промовила жінка, поглядаючи на двері, — знову швендяє десь, мов бездомний. І головне, щоб не приніс лиха...

Дарина лише кивнула. Вона не наважувалась сказати вголос, як сильно Юрій її лякав. З того першого вечора вона відчувала тривогу, наче поруч із нею — небезпека, загорнута в людське обличчя.

Раптом тиша прорізалась пронизливим скрипом вхідних дверей. Дарина здригнулася. Надія Іванівна вмить застигла.

— Це він, — прошепотіла вона, не підіймаючи погляду.

Квартиру наповнив різкий запах алкоголю, важкий і бридкий, як гниль. Юрій довго возився у коридорі, важко дихаючи й безуспішно намагаючись зняти капці. Його тіло хиталося, а зі втомленого горла зривалися невиразні бурмотіння.

— Та де вони... ці... тьфу! — прогарчав він, нарешті шарпнувши капці ногою в стіну. — І як тут жити, коли весь світ проти тебе!

Він уперся рукою в стіну, намагаючись втримати рівновагу, потім раптово заголосив:

— Мам, ну шо ти там? Вечеряти будемо чи ти вже свою ласку на чужу дівку витратила?

Дарина стиснула чашку в руках так, що кісточки пальців побіліли. Надія Іванівна встала, повільно, але твердо, мов готувалась іти в бій.

— Сиди, дитино, — прошепотіла вона до Дарини. — Я сама з ним розберуся.

Юрій тим часом уже похитувався біля кухонного порогу, скривлений, з мокрим волоссям, що злиплося на чолі.

— Ну, ну, мамо, де моє ложе царське? Де каша, де котлета? Чи я тут зайвий уже?!

Дарина завмерла. Серце калатало в грудях. Її дитя теж ніби відчувало напругу — всередині живота все стискалося.

Надія Іванівна, стримуючи гнів, мовчки подала Юрієві миску супу, але той лише махнув рукою:

— Ага, зрозуміло... Коли був у тюрязі — мій, а тепер он... — він спідлоба глянув на Дарину. — Приманила, ага? Подобається тобі нова хазяйка?

Дарина ледь стримувала сльози, дивлячись у стіл, поки Надія Іванівна суворо сказала:

— Юрію. Помийся. І йди спати. Ми поговоримо зранку.

У голосі жінки звучала така крижана рішучість, що навіть п'яний Юрій на мить притих. Поглянув на матір, буркнув щось лайливе собі під ніс.

Надія Іванівна стояла біля дверей кухні, витягнувшись у струнку стебелину, наче останні сили в її тілі зібралися в кулак рішучості.

— Юрію, прошу іди вмийся. Потім поговоримо, -- порросила ще раз жінка, коли той навіть з місця не зрушив. 

— А ти мені ще й команди роздаєш? — озвіріло вишкірився син, — Я в себе вдома! І робитиму тут, що захочу, зрозуміла?

Він зробив крок уперед, обертаючись у Дарининому напрямку.

— А ви тут всі вже хазяїни, га?! — гаркнув він, — Мало того, що привела чужу бабу з пузом, ще й мені рот затикаєш! Може, ви вже й кімнату ммоюспланували розібрати, щоб її байстрюка заселити?

— Замовкни! — голос Надії Іванівни був не гучний, але такий пронизливий, що Юрій мимоволі спинився. — Ти краще скажи: куди подів гроші, які вкрав у Дарини?

— Що?! — очі Юрія налилися люттю. — Та нічого я не крав! Вона тут живе — оренду я з неї взяв! А ти що думала? Годувати й няньчити її за просто так?

— Вона — не чужа! Вона мені як донька! І ти добре знаєш, що вона ледве тягне кінці з кінцями. Ти вирвав у неї останнє!

— Та що ти розумієш! — Юрій вибухнув, викидаючи руки. — Я пів життя за ґратами провів, а вона тут у моєму ліжку валяється і ще слова не скажи! Це моє життя, мої стіни, моя хата!

— Це квартира твого батька! — крикнула Надія Іванівна, різко підіймаючи руку, — І поки я жива, ти не маєш права перетворювати її на притон і пекло! Не маєш!

Юрій зробив крок до матері. Його лице перекосила гримаса образи й злості, пальці зімкнулися в кулаки, він був за крок до межі. Але раптом…

— Ох… — вирвалося в Надії Іванівни. Вона схопилася рукою за груди, губи її побіліли.

— Мам? — голос Юрія раптово зірвався, але було вже пізно.

Ноги підломилися, вона похитнулася й, мов підкошена, впала на підлогу, вдарившись об край табуретки.

— Надія Іванівна! О, Боже, — крикнула Дарина, кидаючись до неї. — Юрію, викликай швидку! Швидко!

Але Юрій стояв, мов остовпілий. Його розширені очі металися між матір’ю й Дариною, а тіло не слухалося.

— Дзвони, чуєш? — кричала Дарина, зриваючи з себе светр і підкладаючи його жінці під голову. — Вона задихається! Схоже це серцевий напад, але я не впевнена...

Юрій нарешті сіпнувся, витяг телефон і почав тремтячими пальцями набирати номер. Дарина тримала Надію Іванівну за руку, що вже холоднішала, й молилася пошепки, аби серце жінки витримало…

Швидка приїхала доволі швидко. Всього десять хвилин, і вже двоє медиків навпочіпки оглядали Надію Іванівну, що лежала просто на підлозі кухні. Її обличчя було бліде, мов крейда, очі заплющені, а губи ледь тремтіли від болю. Дарина, здавалося, не дихала, дивлячись, як з її дорогою рятівницею щось коїться. Якби не важке, розірване на шматки дихання, можна було б подумати, що її чарівна фея — жінка, яка простягла руку в найтемнішу мить — уже не з ними.

— Скажіть, благаю, що з нею? Це серце? — прохрипіла Дарина, вхопившись за край стільця, щоб не впасти. Її рука мимоволі прикривала животик, наче інстинктивно вона намагалася захистити дитину від усього цього жаху.

Юрій стояв осторонь біля дверей, наче гість, якого випадково запросили на чужу біду. Його обличчя залишалося байдужим, очі були каламутними від алкоголю. Жодної емоції. Жодної тривоги. Лише роздратування, мовби його відволікли від чогось важливішого.

— Ми підозрюємо обширний інфаркт, — сказав один із лікарів, не підводячи очей. — Стан вкрай тяжкий. Ми негайно госпіталізуємо її до лікарні. Ви їй хтось? Можете поїхати з нами.

— Звісно, я поїду, — одразу, не роздумуючи, кивнула Дарина. Її серце стискалося від паніки, але страх залишити Надію Іванівну на самоті був сильніший.