7

Глава 7

— Вітаю, пане Максим! Нарешті! Перемога за нами! Ви на волі! — радісно вигукнув адвокат, ледве встигаючи за довгими кроками Максима, що прямував до свого автомобіля. Очі юриста блищали, а в голосі звучала щира гордість — чи, може, полегшення, що його роль нарешті зіграна.

Максим ішов мовчки, погляд спрямований у далечінь, ніби звільнення для нього не було радістю, а лише фактом. Він зупинився біля авто, кивнув коротко й сухо кинув:
— Ти зробив свою справу. Вдячність не забариться.

— Ну що ви, це моя робота. Насправді, пані Іда… ваша мама — вона дуже переживала. Увесь цей час жила лише тим, щоб побачити вас на волі, — пробував додати тепла адвокат, але слова повисли в повітрі без відповіді.

Максим відчинив дверцята, не озирнувшись:
— Я їду додому. Ти — вільний.

Адвокат кивнув, скуйовдив волосся пальцями, й нерішуче рушив у протилежний бік. Максим тим часом опустився в салон, мов у безпечну фортецю, і на кілька секунд заплющив очі.

Свобода. Вона пахне інакше. Вона свіжа, наповнена киснем, яким хочеться захлинутись. Він глибоко вдихнув, і тільки тоді відчув: тіло ще досі скута напруга, ніби внутрішні кайдани не зняли разом з тюремним одягом.

Він мав їхати додому. Там чекала мати. Хай навіть її любов була отруйною — вона єдина залишалась поруч усі ці місяці. І був ще… малий. Йому точно бракувало тата. Йому Максим мусив подарувати перші обійми на волі.

Але перш ніж повернутися — треба було дати відповідь на одне запитання.

Дарина.

Де вона?

З ким вона?

Чи згадує про нього?

Максим знову розплющив очі. Він проковтнув гірку слину, притиснувши пальці до керма. Її образ — десь у глибині серця — не вицвів. Вона була там, мов тінь, мов шепіт, мов останній спогад перед засинанням.

Вона зрадила. Але не стерлась.

І якщо він не дізнається, що з нею, — він просто розсиплеться. Зненацька, мов стара глина.
Ще трохи — і його розірве зсередини.

Через мить мотор загурчав, колеса ковзнули по асфальту. 

Асфальт миготів під колесами, мов спогади — швидкі, розмиті, тривожні. Максим натискав на педаль газу, ніби намагаючись утекти від власних думок, але ті лише гучніше кричали в голові.

Дарина.

Її очі — великі, довірливі, щирі. Її дотик — ніжний, трохи боязкий. Її голос…

Максим стиснув зуби.

«Вона зрадила мене. Пішла шукати кращого життя. А може… усе було інакше?»

Серце забилося швидше. Руки на кермі стали вологими. Перед очима спливала її постать — така рідна, така невловима.

— Бля… — тихо прошепотів Максим.

Ударив по гальмах. Машина різко зупинилась, скрегочучи шинами по асфальту. Він з'їхав на обочину, зупинившись просто серед поля — там, де не було ні людей, ні камер, ні свідків його слабкості.

Він тремтячими пальцями витягнув телефон. Відкрив контакти.

Олексій.

Натиснув виклик. Один гудок. Другий. Третій.

— Так, Максе, слухаю.

— Знайди її. Негайно.
— Кого?

— Дарину, — прошипів крізь зуби. — Де вона живе, з ким, що робить. Все. Я хочу знати… з ким вона лягала спати, поки я гнив у камері. Я хочу знати, на кого вона проміняла мене.

— Добре, я…

— Не "добре"! — зірвався Максим. — Терміново, Льоша. Я задихаюся, чуєш?

Тиша. Потім глухе:
— Зрозумів. Зроблю.

Максим кинув телефон на сидіння й сперся головою об кермо.

Він знову бачив її усмішку. Її обличчя, що світилося від щастя. І себе — поряд із нею. Як усе знищив. Як сам зробив її чужою.

— Ти сама винна… — пробурмотів. — Чи, може… я?

Біль скручував нутро. Серце кричало: "Пробач, знайди її, поверни!"
Розум шипів: "Вона зрадила. Вона викинула тебе з життя."

Максим не знав, з ким він тепер — з серцем чи з гнівом.
Але знав точно одне: він мусить її знайти.

Бо як інакше дізнатися — чи ще живий той, ким він був поряд із нею.

Максим припаркував машину біля знайомого фасаду. Вдома. Але всередині нього не було ні краплі спокою. Тиша навколо давила, як іржавий ланцюг на шиї.

Двері відчинилися ще до того, як він встиг натиснути дзвінок.
— Сину, — мовила Іда. Її голос був натягнутий, як струна. Усмішка — штучна, майже крижана.
Максим навіть не глянув у її бік. Пройшов повз, мов повітря.

— Ти не хочеш послухати... — почала вона, але він уже йшов коридором, мов у трансі.

Кожен крок відлунював у пам’яті — тими вечорами, коли він заходив у дитячу кімнату і чув:
«Татусю!»

Він відчинив двері. І серце впало.

На килимі, серед іграшок, сидів Назарчик — уже трохи підрослий, але з тим самим щирим обличчям. Коли він побачив батька, очі хлопчика засвітилися.

— Татусю! — вигукнув він і щодуху кинувся до Максима.

Максим опустився на коліна й підхопив сина в обійми, міцно, гаряче, так, ніби намагався заповнити всі ці місяці порожнечі.

— Я тут, синку... Тепер усе буде як раніше. Я більше ніколи тебе не залишу. Обіцяю.

Хлопчик трохи відсахнувся, глянув батькові просто в очі.
— Як раніше не буде, — тихо й твердо сказав Назарчик. — Бо ти... довго не був. А мама… вона пішла назавжди.

Максим застиг. Його ніби ляпнули по обличчю. Малий сказав це не зі злістю, а з тією дитячою мудрістю, яка болить сильніше за крик.

— Я… я все поясню, Назарчику. Ти просто… повір мені ще раз, добре?

Хлопчик мовчав. Він знову притулився до батька, та вже не так безтурботно. Його маленькі руки обіймали Максима, але десь глибоко залишалась недовіра.

Максим це відчув. І в ту мить зрозумів — усе змінилося. Не тільки навколо. Усередині його сина — щось зламалося. І він винен. І Дарина... Вона заплатить за сльози їхнього сина. 

Позаду, в коридорі, стояла Іда. В її очах було щось середнє між перемогою і заздрістю. Але Максим навіть не озирнувся. Його світ звузився до цих двох рук, що обіймали його з обережністю.

Він мусить заслужити, щоби знову стати для Назарчика татом, а не тільки батьком.

Додому Дарина поверталася з легким серцем і усмішкою на обличчі. Липневе сонце ніжно торкалося плечей, а в повітрі бриніла надія — день був напрочуд вдалим. Робота промайнула швидко, без зайвого стресу, і, головне, вона сьогодні отримала зарплатню. У маршрутці вона міцно стискала в руках гаманець, ніби той був якимось чарівним талісманом, що символізував її маленькі, але такі важливі перемоги.