6

 Глава 6

Минуло три місяці…
Сонце крізь великі вітрини золотило квіти, немов малюючи на пелюстках нове життя — таке ж ніжне й крихке, як те, що росло під серцем Дарини.

— Я дивуюся твоїй кмітливості та жвавості, Дарино, — усміхнулася Дана Марківна, власниця квіткового бутіка, спостерігаючи, як Дарина швидко обмотує стрічкою свіжий букет. — Животик підріс, а ти стрибаєш, наче молода лань.

Дарина посміхнулася у відповідь — тепло, по-дитячому щиро. Вона поставила букет на вітрину й обережно поклала долоню на живіт, відчуваючи під пальцями тихе диво.

— Якби не живіт, я б і справді не повірила, що вагітна. Моя донечка така тихенька… не завдає мені жодного клопоту. Навпаки — тримає мене сильною.

— О, то ти вже знаєш стать! — Дана Марківна радісно підняла брови.

— Так… — Дарина трохи знітилася, але очі її світилися. — Лікар сказав на останньому огляді. У мене буде донечка. Через чотири місяці я триматиму її на руках…

Вона сказала це пошепки, ніби боялася сполохати мрію. Дана Марківна зворушено похитала головою.

— Ну, ти головне не перенапружуйся. Якщо важко — одразу клич Лесю на допомогу. І сьогодні не засиджуйтеся тут допізна. Дитині потрібен спокій, чуєш?

— Так, Дано Марківно. Дякую вам… — Дарина посміхнулася і провела її поглядом, поки шефиня виходила з бутика, залишаючи по собі легкий аромат дорогих парфумів і ще легший слід доброти.

Дарині справді пощастило. Вона пам’ятала, як з тремтячими руками подавала резюме — і як Дана Марківна навіть не дивилася в папери, тільки сказала: «Очі у тебе чесні. Спробуємо». І з того дня Дарина знала — тут вона не сама.

Вона економила на всьому — на одязі, на дрібницях, які колись здавалися такими потрібними. Але тепер найважливішим було інше: купити ліжечко, м’які пелюшки, скласти маленький запас грошей на пологи. І мати дім, у якому її чекає Надія Іванівна — та сама бабуся, що стала їй найріднішою людиною, коли весь світ відвернувся.

Дарина підняла очі до вітрини — за склом у квітах переливалося сонце. Вона провела пальцями по животі й ледь чутно прошепотіла:

— Ми з тобою сильні, донечко. Ми з тобою впораємося.
І в цю мить Дарина щиро вірила: попереду їх чекає справжнє, світле життя — бо тепер у неї було для кого жити. І для кого стояти навіть тоді, коли все навколо валиться з ніг.

Непомітно до Дарини підійшла Леся — її напарниця й єдина подруга на роботі. Леся сперлася на стійку, трохи нахилившись до Дарини й стишивши голос:

— Дарино, виручай. Тут наш улюблений клієнт — той, що сам не знає, чого хоче, але точно знає, що всі винні. Можеш оформити йому букет? Ну, ти ж у нас не тільки флорист від Бога, а ще й дипломований приборкувач зануд.

Дарина засміялася тихо, якось по-дитячому:

— Та вже куди подітися. Давай його сюди.

Вона швидко зняла з полиці кілька свіжих троянд, додала ніжний евкаліпт і дрібні хризантеми, ніби малювала квітами затишок. Леся тим часом крутилася поруч і спостерігала з усмішкою:

— Он бачиш? Я б зараз усе кинула і втекла б світ за очі, а ти стоїш тут з животиком — і таку красу твориш.

— Це квіти творять красу, — відповіла Дарина й обережно обмотала букет білою стрічкою. — А я просто допомагаю їм розповісти чиюсь історію.

Леся посміхнулася ще тепліше й підморгнула:

— Тоді після зміни розкажи мені свою. Пішли на каву? Сидіти вдома — не варіант, треба хоч трохи змінювати обстановку.

Дарина поправила фартух і, дивлячись на готовий букет, похитала головою:

— Дякую, Лесю, але сьогодні — ні. Мене вдома чекає Надія Іванівна. Я обіцяла не затримуватись. Та й вона завжди готує для мене вечерю — не пробачить, якщо я змарную хоч ложку.

Леся засміялася й легенько штовхнула Дарину плечем:

— Ну, тоді передавай мої вітання тітці Надії. І не забудь — якщо передумаєш, я завжди за каву!

Дарина провела Лесю поглядом і знову доторкнулася до живота:

— Ну що, малеча, нас і справді чекають вдома…

І в цій простій думці — що десь поруч завжди є та, хто чекає — було стільки тепла, що Дарина відчула, як навіть важкі спогади ненадовго відступають убік, даючи місце надії.

Дарина вставила ключ у замок, як завжди тихенько — щоб Надія Іванівна не хвилювалася раніше часу. В голові вже крутилася думка про теплий борщ і сміх старенької. Але щойно вона прочинила двері, від теплої картини не залишилося й сліду.

У коридорі, притулившись до стіни й тримаючи цигарку двома жовтуватими пальцями, стояв незнайомий чоловік. Його погляд, колючий і важкий, одразу вбив усю Даринину впевненість.

Він посміхнувся так, що від тієї посмішки мороз пробігся по шкірі.
— Ну що, мала, — голос хрипкий, з хрипотою й дивною протяжністю слів, — ти, певно, Дарина?

Дарина завмерла з пакетом у руках. Від хвилювання навіть ручка пакета ледь не вислизнула.
— Так… А ви хто? — голос зрадницьки затремтів.

Чоловік зробив крок ближче, на мить нахиливши голову й випустивши дим убік.
— Я Юрій. Синок Надії Іванівни. От маман сюрприз підкинув — на зону на рік раніше шмагонули з товаришами, так сказать.
Він сплюнув недокурок у підлогу й притис його черевиком.
— Зрізав термін, трохи «по хазяйськи» порішав там усе. Тепер от тут. Будем жити, як рідні.

Дарина мимоволі відступила на крок назад. Її серце калатало так, що здавалося — його почує і він. Слова «зона», «зрізав термін», його брудний одяг і рвана шкіра на костяшках — усе в ньому кричало про небезпеку.

Юрій підняв на неї свій пронизливий погляд і хрипко засміявся:
— Та не сци, мала. Я свій. Тепер ми всі тут одна «сімейка». Мамка попередила, щоб я не чіпав тебе, а мамку треба слухати. 
Він облизав пересохлі губи й додав тихо, майже шепотом, але так, що Дарину морозом обсипало:
— Ти ж своя? Своя — значить, слухатимешся. Бо інакше тут довго не протягнеш.

І Дарина вперше за довгий час чітко відчула: небезпека тепер не десь далеко. Вона стоїть прямо перед нею — в  домі Надії Іванівни.