5

Глава 5

Дарина сиділа на холодній підлозі, притуливши коліна до грудей. Обличчя пекло від сліз, що вже висохли, залишивши по собі солоні доріжки й легкий біль. Її очі були червоні й важкі, наче в них сховалося ціле море — море зради, розчарування й тихої злості. Вона ніколи не дозволяла собі слабкості. Але сьогодні — сьогодні її світ тріснув остаточно.

Вона більше не могла жаліти себе. Вона не дозволить собі впасти вдруге. Бо тепер вона — не лише вона сама. Тепер у її грудях билося маленьке серце, яке вже назавжди сплелося з її власним. Її дитина. Найбільший біль і найбільша сила. Вона не має права зрадити їх обох.

Дарина повільно підвелася, опираючись рукою об холодну стіну. Погляд упав на розбите дзеркало — уламки відображали її обличчя шматками, ніби й справді показували, якою вона є всередині: розколотою, пораненою, але ще живою.

Вона втерла сльози рукавом і гірко посміхнулася. Колись схоже дзеркало показувало їй, якою вона буде у ніжному платті поруч із Максимом. А тепер воно лише мовчки нагадувало: час усе ламати і час усе будувати заново.

Вона підійшла до сумки, опустилася навпочіпки й дістала папку. Легка, але така важка — у ній могло бути більше правди, ніж вона витримає. Колись вона боялася відкрити її, боялася знайти там ще одну зраду — цього разу від людей, які колись мали любити її безумовно.

«Може, там брехня. Може, там порятунок. А може — ще один вирок», — подумала Дарина, проводячи пальцем по загострених краях. Вона пригадала слова Надії Іванівни, спогади про нічні розмови з Максимом. Як же це боляче — тепер усе, що він казав, ранить подвійно.

Але страх уже не мав над нею влади. Страх не нагодує її дитину, не захистить від темряви, не дасть сил дихати завтра.

«Я мушу знати, ким я є. Інакше ким стане моя дитина? Батька та його родичів вона не ніколи знатиме.» — подумала вона, і обережно розстібнула папку. Папір зашелестів, мов сухе листя під ногами восени — ще один символ кінця і початку водночас.

Дарина сіла на ліжко, притиснула руку до живота, ніби передавала свою рішучість тій крихітній душі всередині. Вона глибоко вдихнула й почала читати, рядок за рядком, розриваючи старі страхи і впускаючи у серце нову правду — якою б болючою вона не була.

Тепер вона не сама. Тепер вона сильніша, ніж будь-коли.

Дарина розгортала сторінки, рядки розпливалися перед очима від нових сліз. Вона ковтала кожне слово, як гострі уламки правди, які врізалися в серце й відгукувалися тупим болем у скронях.

Її матір. Градова Олена Борисівна. Вона мимоволі повторила це ім’я пошепки, ніби намагалася вдихнути його у своє серце, щоб воно лишилося там назавжди. Якою була ця жінка? Чи мала вона такий самий сміх, так само морщила носа, коли плакала? Чи співала колискову ще там, у лоні, в останню ніч свого життя?

Батько. Черниш Володимир. Ді-джей з нічного клубу. Дарина навіть уявила цю картинку: молодий чоловік за пультом, гучна музика, світло, що біжить по стелі, а десь поряд — Олена, сміється, обіймає його за шию. Двоє зовсім юних, дурних, закоханих людей, які, мабуть, так і не встигли стати дорослими.

І уява малювала їй нічну трасу. Мотоцикл. Вітер у волоссі. Сміх, який обривається різким скреготом металу об асфальт. І нове життя, що з’являється в ту ж ніч, коли два інших обриваються назавжди.

Дарина закусила губу, стримуючи ридання. Її народження і чиясь смерть — перший подарунок долі, від якого морозом бігло по спині.

Вона гортає далі. Там — ще кілька рядків, що віддають холодом. Дядько. Градовий Лев Борисович. Живий, справжній, зараз десь є у цьому місті. І сестра — Марина. Двоюрідна. Десь є дівчина, у якої, можливо, такі ж очі. Та сама кров. Та сама історія, тільки розказана по-іншому.

І ще одна рана: жодного слова, як вона опинилася у дитбудинку. Лише сухий запис: «Є припущення, що опікуватися не захотів Лев Борисович та його сім’я».

Вона уявила цього чоловіка. Він тримає її маленькою на руках і відвертається. Віддає. Здає. Як речі, які не потрібні у домі, де й так тісно.

Дарина закрила папку і міцно притиснула її до грудей.

— То ось ти хто, мамо… тату… — прошепотіла вона у напівтемряві. — І ось хто ти, Леве Борисовичу… дякую…

Слова зірвалися гіркою посмішкою. Усередині зароджувалася не злість — ні, злість вона залишить у минулому. Усередині зароджувалася рішучість. Вона повинна знайти їх. Дивитися в очі тим, хто відвернувся. І обійняти ту, що, можливо, ще не знає про неї.

Дарина провела рукою по животу — дитина інстинктивно заворушилася всередині, ніби підтверджуючи: вона не одна. Вони удвох зламають цю круговерть. Ніхто більше не викине її дитину на холодну підлогу світу.

Вона вдихнула глибше і вперше за довгий час відчула: її серце, розбите й залатане, б’ється так гучно, що заглушає усі страхи.

Дарина сиділа, згорбившись над папкою, і тихо вдихала кожну нову думку, що народжувалася всередині. Страх відступав, натомість приходило дивне полегшення. Її не кинули. Вона не була помилкою, від якої захотіли позбутися, як від непотрібного мотлоху. Її мама й тато не відвернулися — вони просто не встигли.

Вони не тримали її на руках, не чули її першого крику, не обіймали так, як Дарина вже обіймає своє ще ненароджене маля у своїх думках щодня. Їм не дали шансу. Їхня любов обірвалася тієї ночі разом із мотором мотоцикла.

І в цьому було щось болюче й світле водночас. Тепер вона знала — її не викинули. Вона — не покинута. Її просто не встигли забрати у світ, у якому для неї вже було місце — під серцем матері, у руках батька, у теплі їхнього безглуздого молодого кохання.

Дарина провела долонею по рядках, ніби торкалася їхніх рук через час і папір. Їй хотілося сказати їм обом, що вона вибачає їм усе — навіть те, в чому вони не винні. І що вона все одно прийшла у цей світ не марно.

Але ця ніжність швидко змінилася холодною рішучістю. Бо залишалася ще одна рана — гостра, невиправдана. Дядько. Рідна кров. Чоловік, який міг витерти їй носа у дитинстві, захистити від перших страхів, міг бути їй батьком, коли рідний батько лежав під холодною землею. Але не став. Чому?