4

Глава 4

— Надіє Іванівно, я вийду на вулицю ненадовго. Можливо, подихавши свіжим повітрям, я зможу хоч якось зрозуміти, як жити далі, — сказала Дарина, злегка знітилася, дивлячись на стареньку.

— Звісно, йди, дитино. Лишень не бери все близько до серця, — м’яко відповіла бабуся й торкнулася її руки. — Повір, я знаю: усе у вас буде добре. Тепер вас двоє — і це вже велика сила.

Від цих слів Дарина вперше за день спробувала усміхнутися.
— Дякую вам… Ви навіть не уявляєте, як сильно ви мені допомогли. Без вас я б просто не витримала всього цього…

Вона повільно вийшла за двері й, тримаючись за перила, наче боялася втратити рівновагу, почала спускатися сходами, кожен крок відлунням віддавався у голові.

«Я вагітна…» — це слово пульсувало в її думках, змішуючись з тривогою, соромом і дивною, тихою надією. Дарина ступала сходами, а перед очима раз у раз виникало його обличчя. Максим. Його очі. Його руки. Його голос, коли він клявся, що захистить її від усього світу…

«Можливо, він має право знати…» — серце стискалося від суперечливих почуттів. — «Може, хай би він сам вирішив — потрібна йому ця дитина чи ні… Це було б чесно…»

Дарина зупинилася на сходовій клітці, сперлася спиною об холодну стіну й на мить заплющила очі. Вона відчувала, як живе серце під її серцем. Це частинка його. І частинка її. Така крихітна, беззахисна.

— Я не хочу нічого від нього… — прошепотіла вона у порожнечу, ніби переконувала не світ, а саму себе. — Лише правду. Лише, щоб він знав. Це ж його дитя теж…

Її долоня ковзнула до живота, ніби Дарина прагнула обійняти того, кого ще навіть не бачила. І вперше за довгий час вона зрозуміла — тепер вона вже ніколи не буде одна.

Дарина ще кілька хвилин стояла біля старих пошарпаних дверей під’їзду, вдихаючи прохолодне повітря так жадібно, ніби вчилася дихати заново. Її пальці тремтіли, коли вона витягнула телефон. На екрані виблискувало відображення її розгубленого обличчя — і дві темні сльози, що збігли з-під вій.

Вона довго не наважувалася натиснути кнопку виклику. Серце калатало так голосно, що, здавалося, його биття чутно у всьому дворі. Нарешті вона вдихнула на повні груди й притиснула іконку з номером адвоката.

Сигнал — раз. Два. І він відповів так швидко, наче чекав саме її дзвінка.

— Алло, Дарина? — його голос був сухий, нейтральний, але в цій нейтральності Дарина відчула холод, який пробіг їй по спині.

Вона вдихнула, притисла телефон міцніше до вуха, ніби хотіла сховатися у ньому від цього страшного світу.

— Послухайте… — її голос зрадницьки задрижав. — Ви передасте йому, так? Ви мусите передати йому мої слова. Він має знати... і вирішити...

— Що саме? — адвокат ледве стримував нетерпіння.

Дарина заплющила очі. Перед ними спалахнули спогади: Максим, Назарчик, ті короткі миті щастя, коли вона вірила, що це назавжди. Її рука мимоволі лягла на живіт, ніби захищала маленьке серце під своїм серцем.

— Скажіть йому… Скажіть, що я вагітна, — її слова обірвалися у горлі, перетворилися на ридання, які вона ледве стримувала. — Що… він має знати. Я не прошу нічого. Нічого! Я просто хочу, щоб він знав… що він не сам. Що є частинка, яка ніколи не зрадить його.

— Дарина, ви впевнені, що… — почав було адвокат, але вона перебила його:

— Я впевнена! І ви маєте передати йому це. Як хочете, але скажіть. Нехай він робить що хоче. Та я не буду брехати йому.

Тиша на тому кінці дроту різала вуха сильніше за будь-які слова. Дарина ковтнула повітря, витерла сльози рукавом.

— Передайте йому… що я не тримаю зла. І що я… що я дякую йому за цю дитину. Бо це єдине, що ще тримає мене живою.

Адвокат промовчав кілька секунд і нарешті тихо видавив із себе:

— Я передам.

Дарина поклала слухавку й на мить притисла телефон до грудей. Її плечі здригнулися від тихого, майже беззвучного плачу. У цю мить вона знала тільки одне — що б не сталося далі, вона зробила правильно. І хай це крихітне життя стане її найбільшою правдою серед усіх його брехень.

Адвокат сидів у машині, тримаючи телефон у спітнілій долоні. Слова Дарини все ще відлунювали в голові, наче тріщини в дзеркалі: «Він має знати…» Його совість, давно продана за гроші Іди, тепер била у груди з такою силою, що йому хотілося вирвати цей телефон з рук і розбити його об кермо. Але він не міг. Він уже давно не був вільною людиною.

Тремтячими пальцями він набрав Іду. Лінія навіть не встигла пролунати вдруге — вона підняла одразу.

— Ну? — її голос був холодний і зневажливий, як лід, що ріже шкіру.

— Вона… Дарина. Вона… — адвокат ковтнув клубок у горлі. — Вона вагітна. Від Максима.

Кілька секунд у слухавці стояла мертва тиша. Адвокат уявив, як Іда зціпила зуби, як її зіщулене серце запалало ненавистю, яка могла б спалити все живе.

— Сука, — видихнула Іда так тихо, що слова здалися шипінням гадюки. — Ця шльондра все спланувала! Вона знала, як тримати його на гачку! Сирітське дрантя, ось хто вона є!

Адвокат хотів щось сказати, хоч якось захистити Дарину, але так і не встиг розтулити рота.

— Послухай мене, — Іда заговорила чітко, її голос рвався крізь телефон, мов різак. — Ти НІКОЛИ не скажеш моєму синові про це. Чуєш мене? НІКОЛИ! Він помре у в’язниці, перш ніж дізнається, що ця злиденна носить його виродка.

Він відчув, як серце падає кудись у живіт, але кивнув, хоч вона не могла його бачити.

— Ти зараз же подзвониш цій повії, — продовжила Іда, спокійно, мов читаючи список покупок. — Скажеш, що це воля Максима — позбутися цієї потвори. Передаси їй гроші. Якщо не захоче — зроби так, щоб від її вагітності не лишилося навіть крихти. ЯКИМ ЗАВГОДНО МЕТОДОМ! Зрозумів?

— Пані  Іда, це ж… — адвокат захлинувся словами, бо зненацька відчув, як на лобі виступає холодний піт.

— Ти підписав угоду зі мною, — її голос перетворився на крижану пастку. — І ти підеш до кінця. Не забувай, чий хліб ти їси.

Вона кинула слухавку перш ніж він встиг бодай заперечити. Машина раптом здалася йому темною кліткою, у якій він сидів — без права вибору. Він втупився у телефон і зрозумів, що більше не належить собі.