3

Глава 3

— Мені без неї навіть дихати важко… — прошепотів Максим так тихо, що слова зникли серед холодних стін кімнати для побачень. Він провів долонею по щетині на обличчі, ніби намагаючись стерти цей біль разом із власною шкірою. — Не зважаючи на все… на її зраду… я готовий кинутись туди, де вона зараз. Спершу запитати — за що, Дарина? Як ти змогла так зі мною? А потім просто… просто торкнутись її губ. Вдихнути її запах. Сказати, що я все одно…

Його голос обірвався на півслові. Він раптом зрозумів, як безпорадно звучить ця сповідь. Як ганебно для чоловіка, що має бути сильним. Але що йому залишалося? Дарина була його отрутою і його єдиною молитвою водночас.

Максим стиснув кулаки так сильно, що аж побіліли кісточки. Думкою він прагнув вирвати її зі свого серця, витравити цей образ, зруйнувати все, що вона там залишила. Але всередині все кричало інше: «Ти не зможеш. Вона вже частина тебе».

Він люто сплюнув убік, сердито підвів погляд — саме в цей момент відчинилися двері, і до кімнати увійшов адвокат.

— Добрий день, Максиме, — обережно привітався той, помітивши, як темно блищать очі його підзахисного.

Максим мовчав кілька секунд. Потім різко встав і підійшов майже впритул, наче хотів упертись лобом у стіну, за якою ховалася воля.

— Знайди її, — заговорив він тихим, але таким глухим голосом, що у адвоката мимоволі похололо під шкірою. — Знайди Дарину й приведи до мене. Землю переверни, місто переверни — хоч під землею шукай. Але я маю її побачити. Почув?

— Максиме, — обережно спробував заперечити адвокат, — ми ж домовилися… Я працюю над вашою справою. Я вже зібрав кілька свідків, є варіанти…

— До біса все! — урвав його Максим так різко, що той здригнувся. — До біса моє звільнення! Ти не розумієш? Без неї мені нічого робити на волі! Там, де немає Дарини, немає і мене.

Він зітхнув і різко відвернувся до вікна, де за металевими ґратами ліниво пропливали сірі хмари.

— Ти почув мене? — вже тихіше, з надривом повторив він. — Єдине, над чим ти маєш працювати, — це знайти її. І приведи. Живою. Мені байдуже як.

Адвокат мовчки кивнув, навіть не намагаючись заперечити — бо бачив: цей чоловік, розбитий і порожній, тримається тільки за одну ниточку, що досі не дала йому впасти остаточно у пітьму. І цією ниточкою була вона — Дарина.

Адвокат стояв біля зачинених дверей кімнати для побачень ще кілька хвилин. Його долоні нервово шаруділи папкою з документами — ті ж самі документи, якими він прикривав свою власну продажність. Усередині все кипіло від гіркого присмаку зради.

Він уклав угоду з дияволом — і тепер вороття не було. Ті гроші, що тепер тихо лежали на його рахунку, мали важкий металевий запах крові та зламаних людських доль. Він знав, що Іда ніколи не пробачить відступу — і що головне, вона не пробачить слабкості.

Він вийшов на вулицю — липке повітря липнуло до обличчя, і чомусь раптом захотілося сховатися під землю, аби ніхто не бачив його очей.

Але він набрав знайомий номер, що вже кілька тижнів пульсував у його кишені холодним тягарем. Три гудки — і на тому кінці відповіли.

— Це я, — видихнув він. Голос прозвучав кволо, ніби застряг десь у горлі. — Я щойно говорив із Максимом. Він наказав знайти Дарину. Він… він сказав, що йому байдуже до справи — йому потрібна тільки вона.

На лінії зависла тиша. Адвокат чув тільки своє власне дихання, з кожною секундою воно ставало важчим. І раптом голос — холодний, рівний, без жодної тріщини людяності:

— Значить, він усе ще тримається за цю злиденну. — Іда зробила коротку паузу, наче відрізала щось ножем. — Що ж… тоді йому доведеться сидіти у в’язниці рівно стільки, скільки знадобиться, аби він остаточно вирвав її зі свого життя.

Він почув тихе клацання — дзвінок урвався, мов різко обірвали кисневу трубку.

Адвокат опустив телефон і ще хвилину стояв на тротуарі, стискаючи його в долоні так сильно, що заболіла шкіра. Десь у його свідомості клекотала бліда надія — може, ще можна все виправити? Але над цією надією величезною тінню висіла Іда, і він знав: угоди з такими, як вона, не розриваються. Вони прирікають.

Він глянув на небо, що здавалось важким і низьким, і пішов униз по сходах у місто, що тепер пахло для нього тільки страхом і соромом.

Дарина сиділа за невеликим столом на кухні Надії Іванівни. Маленьке світле приміщення з вишитими серветками на полицях здавалося їй іншим світом — тихим, затишним, майже теплим. Запах свіжого борщу, що парував у тарілці перед нею, мав би зігріти, вгамувати голод, повернути сили.

— Їж, Даринко, хоч трошки, — лагідно промовила Надія Іванівна, підсуваючи до неї тарілку ще ближче. — Ти ж цілий день нічого в роті не мала.

Дарина слухняно взяла ложку до рук, вдивилася в рубінову поверхню борщу, у той легкий клубочок пару, що тремтів над ним, мов душа, яка не знала, куди подітись.

Вона хотіла з’їсти бодай ложку, але раптом відчула щось різке, мов удар у шлунок. Запах — гострий, насичений, мовби надто багато цибулі чи часнику, чи, може, шматок вареного м’яса, що тепер здавався їй жахливо важким.

Дарину зненацька скрутила хвиля нудоти. Вона спробувала перевести подих, але шлунок стисло, наче зсередини його хтось викрутив. Ложка випала з її пальців і дзенькнула об тарілку.

— Даринко? Що з тобою? — Надія Іванівна миттєво підбігла до неї, притримуючи за плечі. — Тобі погано?

Дарина прикрила рота долонею, заплющила очі. Її лихоманило від думки, що зараз вона просто знудить усе, що колись ховала в собі — і той біль, і той страх, і те, чого вона досі не дозволяла собі навіть подумати.

— Мені… вибачте… — прошепотіла вона, обережно відсуваючи стілець і підводячись.

— Тихо, тихо, люба, не вибачайся. Зараз принесу води. Може, це від голоду… чи від нервів. Сядь, відпочинь.

Але Дарина вже знала, що це не лише нерви. Вона трималася за край столу, намагаючись заспокоїти дихання, та десь у глибині серця, попри весь цей морок, уперше ворухнулася маленька, ще неосяжна здогадка. І від неї стало ще страшніше.