2

Глава 2

— Ти говорив з Дариною? Ти передав їй листа? — голос Максима був глухим, але в ньому ще жевріла надія. Щойно адвокат зайшов до кімнати побачень, він різко підвів на нього погляд.

— Звісно, Максиме, я зробив усе так, як ви наказали. Передав листа. Сказав, що якщо знадобиться допомога — нехай звертається до мене, — сухо відказав адвокат, опускаючи очі.

— То чому? Чому вона пішла в нікуди? Чому вона кинула Назарчика? — голос Максима зірвався, і в кутиках його очей спалахнув холодний вогонь. Він уперся руками в стіл, нахилився вперед, ніби намагаючись вирвати правду з цієї мовчазної постаті.

Адвокат злегка повів плечима, ніби скинув чужий тягар:
— Я не знаю. Але якщо вам цікава моя думка, ваша дружина просто не захотіла тягнути цей хрест. Вона молода… може, вирішила почати все з чистого аркуша. Без вас, без цього всього бруду.

На мить між ними повисла глуха, задушлива тиша. Потім Максим повільно випрямився, його обличчя налилося попелястим відтінком. Його кулаки стискалися так сильно, що кісточки побіліли.

— Геть звідси… Геть! — хрипко кинув він, раптом ніби захлинаючись власним голосом.

Адвокат навіть не озирнувся. Двері за ним клацнули так різко, що цей звук розірвав важке повітря кімнати. Максим дивився в порожнечу перед собою, не бачачи ані стін, ані столу.

— Значить, зрадила… — прошепотів він так тихо, що його слова розчинилися в гуркоті зачинених дверей.

Усе всередині нього наче стиснулося в один холодний клубок. Там, де ще вчора жила надія — тепер залишився тільки попіл. Він сам обпалив цю землю своїми руками, але чомусь все одно сподівався, що вона витримає вогонь.

Максим підвів очі до тьмяної лампи на стелі й лише гірко всміхнувся сам до себе.
Дарина. Його кохання і його помста. Його віра і його вирок. І тепер — нікого. Порожнеча.
А Назарчик… Він зціпив зуби так, що заклало вуха.

— Вибач… — шепіт вирвався сам. — Малий, прости…

Але ніхто його не почув.

Дарина блукала містом без цілі й напрямку. Асфальт під її ногами давно злився у сірий, безликий потік, будинки ставали однаковими, вулиці петляли, але вона не помічала нічого. Вона просто йшла — вперед, далі, ще крок і ще один.

Здавалося, що варто їй зупинитися — і зупиниться все: серце, дихання, сама вона. Цей рух був єдиним, що ще тримало її серед живих. Кожен ковток повітря різав горло, кожен крок роздирав ноги до живого м’яса — підошви вже давно перетворилися на кривавий мотлох. Але болю вона не відчувала. Він потонув у чомусь набагато страшнішому — у пустці, яку залишив після себе Максим.

Він навіть не вийшов. Навіть не спробував почути її. Його ненависть виявилась сильнішою за всі клятви, за всі ночі, що вони пережили разом, за Назарчика… Дарина стискала кулаки так, що нігті врізалися в долоні. Її плечі здригалися від глухих ридань, які вона ковтала всередині. Не можна. Вона не мала права плакати тут, на вулиці.

Вона не знала, що робити далі. Куди йти. Де переночувати. Як зібрати себе по шматках. Її серце ще недавно билося тільки для нього — тепер у грудях залишилася лиш попіл, і він холодний, як ніч навколо.

Дарина йшла, спотикалася, знову йшла. Вона чекала цього моменту, коли ноги підкосяться остаточно, коли тіло просто впаде, вріжеться у брудний тротуар — і хоч на мить у темряві перестане боліти. Може тоді їй насниться той Максим, який колись дивився на неї так, ніби без неї не міг дихати. Може, хоч у сні він скаже їй «пробач».

А поки — крок. Ще один. Ще один. І хай усе світло міста ллється їй під ноги — вона його не бачить.

Дарина продовжувала йти, мов тінь, що давно втратила свою плоть. Її кроки ставали дедалі важчими, ноги ледь волоклися по землі. В голові дзвеніла пустка — ні думок, ні планів, тільки одне німе благання: ще крок, ще трохи, тільки не впасти.

Шлунок болісно стискався від голоду — сьогодні вона не з’їла навіть крихти хліба, не сьорбнула і ковтка води. Сухість у роті пекла язик, а перед очима миготіли темні кола.

Вона зробила ще кілька кроків, коли серед порожньої алеї помітила стару дерев’яну лавку. Треба сісти, — подумала вона, з останньою надією вчепившись за цей образ — сісти, перепочити, не впасти просто на землю.

Та тіло її зрадило. Коли до лавки залишився один-єдиний крок, ноги зненацька підкосилися. Усе довкола ніби розпливлося в сірому мареві, і вона, легка, мов висушений лист, опустилася на холодну землю поруч із лавкою.

Дарина спробувала спертися на руку, та сили зрадили її остаточно — пальці безвольно ковзнули по гравію. Її голова впала на брудну землю, а очі застигли, дивлячись у темне небо між гіллям дерев. Просто хвилинку… тільки перепочити… — пролетіла остання думка.

Вона не чула більше болю в ногах, не чула гуркоту нічного міста. Лише холод поволі обіймав її плечі, змушуючи тіло тремтіти, немов вона була останньою живою іскрою серед безжальної темряви.

Здавалося, ніч і далі ковтала її мовчазне тіло, але поруч тихо скрипнули кроки. Дарина почула, як хтось обережно наближається — легкі кроки, що не лякають, а скоріше нагадують про щось давно забуте: про дотик теплих рук.

— Дівчинко… — хриплувато промовила стареча жінка, нахиляючись до Дарини. — Тобі що, зле? Ти чого на землі лежиш? Ти жива хоч? Чи ти… того… випила забагато?

Дарина ледве підняла повіки. Перед нею — сива бабуся в старому светрі, з великою потертою сумкою через плече. У напівтемряві її обличчя здавалося зморшкуватим, але теплим.

— Я… я мертва, — хрипко прошепотіла Дарина, глухо й без емоцій, ніби озвучуючи вирок, у який і сама ледь вірила.

Бабуся здивовано перехрестилася.
— Господи… Мертва? Що ж ти таке кажеш… — Вона не відступила, тільки глянула уважніше й додала: — Слухай, у мене є в сумці пляшка води. Хочеш ковтнути?

Дарина здригнулася, наче від раптового дотику, і з труднощами підвела на неї очі — темні, опухлі, червоні від сліз.
— Я дуже хочу… — зірвалося з її пересохлих губ. — Дуже хочу пити…

— Ну то тихенько, тихенько… — бабуся полізла в сумку, щось пошаруділо, і за мить її зморшкувата рука простягнула Дарині пластикову пляшку. — На, пий помаленьку.