1

Глава 1

Сьогодні на небі не було жодної зірки. Темрява стояла така густа, що здавалось — простягни руку, й вона зникне у чорнильному мороці. Дорога під ногами здавалася безкінечним тунелем, світла в кінці якого не було видно й не могло бути.

Чим далі Дарина відходила від холодних стін будинку Малевичів, тим важчими ставали кроки й сильнішими рвалися назовні ридання. По її щоках давно вже котилися гарячі сльози, розмиваючи рештки сили. Кожен крок лунав у нічній порожнечі як відлуння болю, що не вміщався в грудях.

Єдине питання спалювало думки: чому? Чому Максим так жорстоко розчавив її серце? Чому дав їй доторкнутись до щастя, скуштувати смак родинного тепла — тільки для того, щоб вирвати все з коренем і залишити спустошеною, приниженою?

Невже вона була такою сліпою? Невже за кожним його ніжним словом, кожним дотиком та поцілунком ховалась брехня? Як він міг дивитися їй в очі й шепотіти «кохаю», коли всередині тримав ніж помсти?

А Назарчик… Що він винен? Маленький, світлий хлопчик, який так щиро називав її мамою… Як він житиме тепер? Як зростатиме у тій холодній фортеці, де любові менше, ніж світла у цій ночі?

Дарина схлипнула і стиснула кулаки до болю — так, що нігті впивались у долоні. Добре, хай вона заплатить, якщо він того хотів. Але Назарчик? За що йому така кара?

— Він має пояснити… — видихнула вона у морок, і її голос розчинився у нічному вітрі. — Він зобов’язаний глянути мені в очі й сказати, що у його душі не залишилося нічого святого.

Вона не знала, куди йти. Їй більше не було куди повертатися. Але якщо все втрачено — вона має право знати правду. Має право вирвати відповідь з його крижаних грудей — навіть якщо ця правда спопелить її остаточно.

Всю ніч Дарина йшла пішки, мов тінь, що заблукала між холодних вулиць сплячого міста. Ліхтарі давно вже здавались розмитими плямами крізь пелену сліз, що так і не висохли на її щоках. Вона не відчувала ні нічної прохолоди, ні того, якими незручними виявилися її туфлі, ні як затиснуті у кулак пальці рук затерпли  до оніміння. Лише крок за кроком — вперед, вперед, вперед.

Вулиці, що вдень здавались знайомими й затишними, тепер були байдужими свідками її муки. Автомобілі рідко прорізали темряву фарами, час від часу хтось здивовано озиртався на бліду дівчину у светрі поверх сукні. Але Дарина нікого не бачила. Її світ звузився до одного-єдиного місця — високої сірої стіни, за якою ховався він. Максим. Її кохання й біль водночас.

Лише під ранок, коли небо почало світлішати й на східній околиці з'явилася бліда смужка дня, Дарина опинилася перед високою огорожею з колючим дротом. Вона зупинилася, ніби вперлася у невидимий мур.

Під ногами пульсували гострі мозолі — кожен крок по розбитому асфальту залишав сліди болю на підошвах, але цей біль був смішним порівняно з тим, що рвав її зсередини. Її обличчя було опухлим, заплаканим — очі червоні, вуста сухі й потріскані.

Вона стояла перед цією холодною стіною й дивилась угору, туди, де за дротом і каменем, за ґратами й замками билося його серце — те саме серце, яке вона тримала колись у своїх руках, вірила, що гріє його, що рятує.

Дарина підняла руки й притулилась долонями до холодної огорожі. Метал обпікав шкіру холодом, але вона цього не відчувала. Її губи ледь чутно шепотіли у ранковий напівморок одне єдине слово:
— Чому?..

Вона знала — не піде звідси, доки не отримає відповідь.

Дарина стояла біля прохідної, обпершись об холодний паркан руками, ніби намагалася торкнутися його бодай подумки. Коли охоронець наблизився й суворо запитав, чого вона тут, її голос зірвався на хрипке благальне шепотіння:

— Будь ласка… Я благаю вас… Мені потрібна зустріч із Максимом Малевичем… Це питання життя і смерті… Ви не розумієте, я мушу його побачити…

Вона дивилася в очі чоловікові так, ніби від його рішення залежало її останнє дихання. Молила поглядом так, як моляться про диво.

Охоронець зітхнув, обернувся до колеги. Вони щось коротко обговорили, а тоді старший, м'якше глянувши на Дарину, кивнув:

— Зачекайте в кімнаті для побачень. Ми спробуємо… але нічого не обіцяємо.

Вона не пам’ятала, як опинилась у тій холодній, тісній кімнатці. Сіла на край стільця, склавши долоні так міцно, що пальці побіліли. Погляд вп'явся у двері — туди, де мала з'явитися його постать. Її серце билося так гучно, що здавалося, почує вся будівля.

Вона уявила, як Максим увійде, як зустріне її очі — й хоч на мить розвіє цей жах. Вона повторювала подумки: зараз він зайде, зараз, ось зараз…

Коли двері рипнули, Дарина схопилася, серце підскочило до горла — але за дверима був не він. Лише суворий наглядач із байдужим поглядом.

— Пані, — сухо мовив він, уникаючи її спраглого погляду. — Максим Малевич відмовився вас бачити. Він наказав передати, що не бажає більше ніколи бачити вас тут. Просить, аби ви більше не приходили. Ваше розлучення буде оформлене автоматично.

Дарина завмерла. В повітрі ще бриніло її крихке «будь ласка», але воно вже нічого не важило. Її коліна підігнулися, і вона ледь втрималася на стільці, відчуваючи, як холод бетонної підлоги пробирається всередину, де колись горіло полум’я — тепер лишалася лише попіл.

— Він… він це справді сказав?.. — її голос звучав, ніби не належав їй. 

Наглядач не відповів, лише знизав плечима і тихо зачинив за собою двері.
Дарина лишилася сама — в цій чужій, порожній кімнаті, де навіть тиша звучала, як вирок.
***

Іда знала, що Дарина прийде до Максима — вона передбачила це з тією ж холодною точністю, з якою колись розписувала графіки для чоловіка чи накази для прислуги. Її план був бездоганний. Злиденна більше не торкнеться її родини. Дарина стане лиш тінню на дорозі, мокрим слідом від сліз, який скоро висохне.
Іда ледь помітно посміхнулась — ця посмішка Іуди холодно розтягнула тонкі губи, підкреслюючи крижані зморшки біля рота. Провівши заплакану дівчину порожнім поглядом, Іда повільно й без поспіху опустилась у крісло кімнати для побачень.