36

 Глава 36

Максим сидить у маленькій кімнаті для побачень, сіре світло лампи падає йому на руки. Він дивиться прямо в очі адвокатові, який розуміє його навіть без слів — у цих поглядах більше болю, ніж у будь-яких промовах у суді.

— Є хоч якісь шанси? — тихо питає Максим, хоча відповідь уже знає.

Адвокат опускає очі:
— Максиме Вікторовичу… шансів немає. Усе, що могли — ми зробили. Але система… вона не на вашому боці.

Максим тихо зітхає, але в його погляді з'являється не розпач, а тверда рішучість. Він ніби вже давно все вирішив для себе. Він лише киває й повільно відсовує стілець.

— Чекатимете за дверима? Мені потрібно… дещо написати.
— Ви впевнені? — з сумнівом перепитує адвокат, але не наполягає.
— Так. Дайте мені аркуш і ручку. І зачекайте.

Адвокат мовчки простягає йому папір і чорну кулькову ручку. Максим бере їх так обережно, ніби тримає в руках не папір, а долю когось дуже дорогого.

Коли двері за адвокатом зачиняються, Максим проводить рукою по обличчю, відганяючи важкі думки. Він сідає, кладе папір на стіл, кілька секунд дивиться на порожню сторінку й починає писати.
Його рука трохи тремтить, слова лягають чітко і рівно — лист до найдорожчої, яку він хоче звільнити від невидимих кайданів його вироку.

Під приглушене світло Максим залишає на білому аркуші частину себе — усе, що не зміг сказати вголос.

Лист Максима

> Моя найдорожча, кохана Даро

Я довго шукав слова, щоб сказати тобі це, і зараз мені важче, ніж будь-коли. Але я мушу. Я не маю права прирікати тебе на життя, яке тепер чекає на мене. Ти не повинна бути в’язнем разом зі мною.

Прошу тебе — живи. Живи своїм життям. Вступи до інституту, здійсни ті мрії, які ти колись тихо нашіптувала мені на вухо ночами. Будь для Назарчика найкращою мамою, бо він заслуговує на твою любов і тепло більше за всіх у світі.

У всьому, що стосується документів і грошей, ти можеш довіряти моєму адвокатові. Він знає, що робити. Тобі буде важко жити під одним дахом з Ідою — я це знаю краще за всіх. Тому прошу тебе: купи будинок. Відокремся від неї. Побудуй для себе і сина простір, де ви будете вільні й захищені. У всьому покладайся на адвоката — він зробить для тебе все, що потрібно.

Є ще дещо, без чого я не можу піти спокійно. Ти невинна в смерті Даніеля. Ти ніколи не була винна — це я повинен був сказати тобі одразу, як тільки дізнався правду. Пробач, що мовчав. Пробач, що залишаю це на папері, а не сказав, дивлячись тобі в очі.

Я кохатиму тебе завжди, навіть за цими стінами, навіть коли нас розділяють кілометри і роки. І саме тому я мушу знати, що ти щаслива. 

Завжди твій,
Максим.

Максим відкладає ручку й перегортає лист ще раз, уважно перечитуючи написане. Він проводить рукою по аркушу, ніби лишаючи на ньому останній дотик до коханої. Потім глибоко вдихає й натискає кнопку, викликаючи охоронця.

За кілька хвилин у камеру заходить адвокат. Максим дивиться на нього спокійно, але в його очах видно сталеву рішучість — цю розмову він продумував багато разів.

— Ось цей лист. — Він подає адвокатові акуратно складений аркуш. — Передай Дарині. Особисто. Ніхто інший не повинен бачити цього.

Адвокат киває, але Максим продовжує, тримаючи його погляд:
— І послухай мене уважно. Відсьогодні ти відповідаєш за кожне її слово. Якщо вона скаже, що їй потрібна допомога — ти робиш. Якщо вона попросить про будь-яку послугу — ти виконуєш. Без питань.

Він переводить подих і обережно опускається на край крісла, ніби сили раптом зрадили.
— Якщо вона проситиме побачення… скажи їй, що це неможливо. Я не хочу, щоб вона ще раз приходила сюди. Не хочу, щоб вона бачила мене в цих стінах. Вона повинна жити.

Максим стискає кулак так, що побіліли кісточки, і тихо додає:
— Якщо ти хоч раз підведеш її… я знайду спосіб дістати тебе навіть звідси.

Він піднімає очі — у них уже немає сумнівів.
— Я довіряю тобі її життя. Не підведи.

Адвокат, міцно стиснувши в руках конверт із листом, виходить за ворота СІЗО. На свіжому повітрі він глибоко вдихає, озирається навколо, наче перевіряючи, чи не стежить за ним хтось сторонній.

Відкривши телефон, він швидко набирає знайомий номер. Кілька гудків — і на іншому кінці дроту чується холодний, владний голос Іди.

— Ну? — коротко кидає вона, не вітаючись.

— Все зробив, як ви наказували, — тихо відповідає адвокат, озираючись через плече. — Він написав листа. Просив передати Дарині. І ще… наказав не пускати її більше до нього. Він хоче, щоб вона жила своїм життям.

На кілька секунд у слухавці зависає мовчанка, потім Іда зітхає — тихо, з льодом у голосі:

— Добре. Ми зустрічаємося через тридцять хвилин. Там, де завжди. Сподіваюся, ти розумієш, що маєш робити з цим листом.

— Так, — шепоче адвокат, нервово стискаючи папір у кишені. — Зрозумів.

— Не підведи, — каже Іда сухо. — Інакше ти підеш на дно.

Розмова обривається коротким сигналом. Адвокат опускає телефон і на мить прикриває очі, збираючись із думками. Потім рішуче крокує до машини, вже знаючи, що конверт ніколи не потрапить до рук Дарини.

Адвокат сидить у своїй машині на віддаленій стоянці. Лист Максима лежить перед ним на пасажирському сидінні, поруч — чистий аркуш і дорога чорна ручка. Він кілька разів проводить рукою по обличчю, ніби змиваючи з себе сумніви, і починає переписувати весь лист.

Він змінює усі деталі — лишає суть ненависті,  м’яко підправляє рядки так, щоб у словах не було натяку на те, що Максим знав про справжні причини трагедії чи роль Іди. Він обриває сповідь про Даніеля — ця правда Дарині не дістанеться. Лист перетворюється на холодне прощання, в якому більше сухих побажань, ніж болю.

Закінчивши, адвокат складає оригінал у чорну теку, а переписаний лист — у чистий конверт. Він заводить двигун, кидає останній погляд на свої фальшиві рядки й вирушає на зустріч.

Іда вже чекає в тихому кафе на околиці міста. Вона сидить біля вікна, по-хижому спостерігаючи за кожним, хто заходить. Побачивши адвоката, киває — сідає рівно, руки складені на столі.