35

 Глава 35

Минає кілька днів.

У вечірньому місті Іда зустрічається з невідомим чоловіком у темному костюмі. Вони стоять у затінку старого парку, де ліхтарі ховають їхні обличчя у тіні.
— Ти знаєш, що робити, — холодно каже Іда, дивлячись чоловікові прямо у вічі.
— Так, пані. Він не вийде під заставу. А далі… суд зробить свою справу.
Іда мовчки киває й на мить відводить погляд у бік річки. Хвиля холодного вітру розвіює пасма її волосся.
— Пам’ятай, — тихо додає вона, — я не хочу, щоб він страждав більше, ніж потрібно. Але він має залишитися там.
— Розумію, — коротко відповідає чоловік і зникає у темряві.

Іда залишається стояти на місці ще хвилину. Її руки стискаються в кулаки у кишенях дорогого піджака. Вона вдивляється у далекі вогні міста й думає: «Вони не залишили мені вибору. Я рятую свого сина від цієї сирітської грязі. Рятую, як мати. І мені байдуже, що подумають інші. Це моє право — поставити все на свої місця.»

Вона вдихає прохолодне повітря й повільно рушає алеєю. З кожним кроком у її серці холоне ще більше — та сама холодна рішучість, яка колись допомогла їй підняти цю імперію. І тепер вона знову готова захищати своє… будь-якою ціною.

Дарина тихо прикриває двері дитячої кімнати, поправляє ковдру на Назарчику й ніжно цілує його у лоб. Маленький міцно спить, поклавши долоньку під щічку, такий мирний і рідний — її єдина розрада у ці дні.

Вона йде до спальні, тримаючись за стіну, бо ноги ніби ватяні від усього, що тисне на плечі. Кімната зустрічає її тишею й холодом — ліжко, яке раніше здавалося найзатишнішим місцем у світі, тепер здається Дарині порожньою кліткою. Вона сідає на край, проводить рукою по простирадлу — ніби шукає там його тепло, його запах, його спокійний подих.

Дарина притискає долоню до губ, ніби так ближче до Макса. Вона думає про нього щохвилини: чи спить він там? Чи не холодно йому? Чи не голодний? Чи хоч хтось поруч з ним говорить по-людськи?

Вдень вона просила Олексія допомогти влаштувати їм зустріч — хоча б на кілька хвилин, щоб побачити, що він тримається, що він живий очима, а не тільки по телефону короткими словами. Але Олексій тільки зітхнув і сказав, що потрібно почекати, що зараз не час і що зустріч може нашкодити самому Максиму.

Дарина підводиться, бере його сорочку з крісла й міцно притискає до себе, ніби ховається в його обіймах. Вона лягає на бік, загортаючи сорочку під щоку — і тільки так, серед темряви, дозволяє собі беззвучно плакати. Її сльози падають на подушку, змішуючись зі страхом, тривогою й любов’ю, яку не може забрати ніхто.

Максима в цю мить поруч немає — але він живе в кожному її подиху. І вона дочекається. Вона обов’язково дочекається.

Наступного ранку, коли холодні промені світла пробивалися крізь маленьке віконце кімнати для побачень, Максим сидів за столом, втупившись у свої руки. Він давно не спав нормально — нічого, крім тривоги й думок про Дарину та Назарчика, не давало його тілу розслабитися бодай на мить.

Двері відчинилися, і до кімнати зайшов адвокат. Чоловік сів навпроти, повільно розкладаючи папери, хоча Максим бачив по його обличчю все ще до того, як він вимовив хоч слово.

— Ну як? — тихо спитав Максим, нахилившись вперед, ніби наближення могло якось змінити відповідь.

Адвокат зітхнув, потер перенісся і на мить опустив очі у документи, уникаючи прямого погляду:
— Максиме, ситуація поки що зовсім не на нашу користь. Вчора суддя виніс ухвалу — внесення застави заборонене.

Максим різко відкинувся на спинку стільця. Його руки стиснулися в кулаки на колінах.
— Як так? У нас же були всі докази, що це не моя вина! — у голосі Максима прорізалася глуха злість, змішана з безсиллям.

Адвокат дивився йому просто у вічі:
— Я знаю. Але проти нас грають дуже сильні люди. Я не маю офіційного підтвердження, але ходять чутки… Чутки, що тебе планують не просто утримати тут, а й засудити на багато років.

Максим на мить заплющив очі. Перед ним постала Дарина — її обличчя, її очі, її тривожний голос. Назарчик, що кличе його з-за дитячої гірки… Все, заради чого він живе.

— Що я можу зробити? — видихнув він, опустивши руки на стіл. — Що ми можемо зробити?

Адвокат на мить замовк, тоді знизив голос:
— Боротися. Я продовжую шукати зачіпки, ми оскаржимо рішення про заставу. Я зроблю все, що зможу. Але ти маєш бути готовий… До всього. І триматися.

Максим лише кивнув, стискаючи зуби так сильно, що на скронях напнулися жили. Його серце билося боляче й важко. Але десь усередині нього — попри цей страх і біль — палало єдине переконання: він не зламається. Бо вдома чекають ті, заради кого він стоятиме до кінця.

Біля будинку Малевичів стояла чорна машина Олексія, мотор працював тихо, ніби теж нетерпляче чекав, коли його повезуть до людини, яка була для Дарини цілим світом.

Олексій стояв біля дверцят, спостерігаючи, як Дарина, почувши його слова, наче ожила після довгих днів тривоги й безсилля. Її очі вперше за ці дні світилися не слізьми, а надією.

— Серйозно? Я зможу його побачити? — ледве дихаючи, перепитала вона.

— Так, Дарина. Адвокат домігся короткого побачення. Ти маєш поспішати. — Олексій говорив спокійно, але в його голосі була щира теплота.

Не гаючи й хвилини, Дарина кинулася до передпокою, швидко схопила свою сумку. Вона кинула погляд на Марію, яка вийшла з кухні, стурбовано витираючи руки об фартух.

— Маріє, я поїду ненадовго, Назарчик ще спить. Якщо прокинеться — скажи, що мама скоро повернеться. — Її голос тремтів від хвилювання, але очі світилися рішучістю.

— Не хвилюйтеся, Даринко. Ми з малим усе владнаємо. Їдьте. — Марія підтримуюче торкнулася її руки.

Дарина кивнула, ніби дякувала за кожне слово підтримки, і вже за мить поспіхом вибігла на ганок. Відчинивши дверцята машини, вона ледь не зачепилася сумкою за ручку, але навіть це не могло зупинити її рвучкого руху вперед.

— Поїхали! — видихнула вона, коли опинилася на пасажирському сидінні.