34

Глава 34

Весь день Дарина провела наче у затуманеному світі. Її руки машинально виконували материнські справи: вона допомагала Назарчику будувати вежі з кубиків, читала йому книжку перед тихою годиною, готувала обід, уважно слухала його дитячі розповіді… Але всі ці дії були ніби відділені від її думок тонкою пеленою тривоги.

Вона тримала телефон завжди поруч. Двічі набирала Максима — обидва рази слухавка довго дзвеніла, поки холодний механічний голос не повідомляв, що абонент недосяжний. Від цього Дарині ставало ще гірше, у грудях стискало так, що вона мусила робити глибокі вдихи, аби не розплакатися прямо перед сином.

Вона написала Максиму повідомлення — просте, коротке: «Ми з Назарчиком дуже любимо тебе. Як ти? Відпиши, будь ласка.»
Повідомлення так і залишилось непрочитаним. І кожного разу, коли вона відкривала екран телефону, цей сірий статус поруч з її словами боляче колов очі.

До вечора Назарчик помітив її тривогу. Він тихо запитав, чи тато скоро повернеться, а Дарина лише ніжно притиснула його до себе і пообіцяла, що дуже скоро вони знову будуть разом усі троє. Вона говорила впевнено, але всередині сама собі не вірила.

Коли малюк нарешті заснув, Дарина довго стояла біля його ліжечка, вдивляючись у спокійне дитяче личко. Її пальці ковзнули по м’якому волоссі Назарчика — її єдина відрада зараз.

Повернувшись до спальні, Дарина пройшлася поглядом по великому ліжку. Без Максима воно здавалося холодним і порожнім, наче розширилося до неосяжних меж. Вона обережно сіла на край, зібравши ноги під себе, обійнявши плечі руками.

Зараз цей дім, такий затишний вдень, вночі відчувався їй чужим і ворожим. Особливо після тих обривків слів Іди, що не давали спокою її думкам.

Дарина заплющила очі й уявила, як Максим заходить до спальні, як його теплі руки торкаються її плечей, як він нахиляється, шепоче, що все добре, що він поряд… Ця уява на мить зігріла її, але в наступну хвилину по щоках уже котилися теплі сльози.

Вона тихо прошепотіла у темряву:
— Повертайся до нас… будь ласка…

І ліжко, холодне й велике, так і залишилося чекати разом з нею.

На годиннику давно минула опівніч, але Дарина не могла й думати про сон. Вона стояла біля великого вікна у спальні, тримаючи телефон у руках, але вже навіть не дивилася на екран — погляд був спрямований у темряву саду за шибкою. Легкий вітер розгойдував гілки, ліхтар на подвір’ї відкидав жовте світло на алею, але Дарина не бачила нічого, окрім порожнечі без Максима.

Вона не знала, скільки так стояла, коли почула тихий, довгоочікуваний звук — клацнув замок, і за мить двері обережно рипнулися. Дарина різко обернулася, серце забилося гучніше. На порозі стояв Максим — його постать була знайома до болю: високий силует, напружені плечі, долоня, що міцно стискала валізу, і втомлене, виснажене обличчя. В його очах ховався біль, важкий, гіркий — вона одразу побачила це.

Він мовчав. І вона мовчала. Їй не потрібні були слова, щоб зрозуміти, що все набагато гірше, ніж можна було уявити з сухих новин. Щось зламалося у цій ночі, щось розсипалося попелом і димом десь далеко від цього дому, але шматок цього попелу Максим приніс із собою — на плечах, у зморшках біля очей, у напружених кутиках губ.

Дарина зробила крок, другий — і в наступну мить вона вже була в його обіймах. Її руки міцно обвили його шию, обережно, але так сильно, ніби хотіли втримати його цілим попри весь світ. Її чоло притулилося до його грудей — вона глибоко вдихнула знайомий запах: дим, холодний вітер і теплий, рідний аромат його шкіри.

— Я тут… — прошепотіла вона так тихо, що сама ледь почула. — Я з тобою…

Максим зітхнув — важко, надломлено. Його сильні руки обережно притисли її до себе. Він опустив підборіддя їй на маківку і просто стояв так, дозволяючи їй притримати весь його біль, хоч на хвилину.

І в цій мовчанці, у цих обіймах, Дарина знала, що навіть якщо світ руйнується за стінами цього дому — тут, у його грудях, є її дім. І вона не дозволить йому впасти.

Дарина підняла погляд на Максима. Його очі були втомлені й затуманені болем, у них більше не залишалося сил триматися. Вона обережно взяла його за руку, м’яко, але впевнено.

— Ходімо, тобі треба хоч трохи відпочити, — прошепотіла вона, ледве торкаючись його руки, ведучи до ліжка.

Максим не сперечався. Він сів на край, важко зітхнувши, тримаючись за голову. Дарина опустилася навпроти, придивляючись до кожного його руху. В її серці стискалося щось м’яке й болісне — та безсила любов, яка хоче заспокоїти, вилікувати, взяти на себе хоча б частину болю іншої людини.

— Ти сьогодні щось їв? — обережно запитала вона, не з докором, а з тихим трепетом турботи.

Максим похитав головою, навіть не поглянувши на неї.

— Їжа — останнє, що мене зараз хвилює.

Його голос був низький, надламаний. Пальці стиснули край матраца, і він нарешті заговорив:

— На підприємстві… загинули люди, Даринко. Не просто поранення чи втрата — смерті. І я не розумію як. Там завжди була найвища безпека, я особисто перевіряв. Усе мало бути бездоганно… — Він замовк на мить, дивлячись у підлогу. — А тепер — чорний дим, руїни… людське горе.

Дарина мовчала. Вона просто сиділа поруч, дивилася на нього, даючи зрозуміти, що він не один. Її мовчання було глибше й сильніше за будь-які слова. Вона знала: зараз йому потрібна не розрада, а відчуття, що хтось поруч, просто поруч.

Максим провів рукою по обличчю, як намагаючись стерти втому.

— Завтра, найімовірніше, мені висунуть звинувачення, — сказав він. — Мене заберуть до СІЗО… Адвокати вже готуються, але я знаю, як це буває. В таких випадках шукають крайнього. І я — найзручніший винний.

Дарина підвелася, сіла поруч і обійняла його ззаду, притиснувшись щокою до його плеча.

— Я з тобою, — тихо прошепотіла вона. — Як би не було. Як би не сталося. Я не дам тобі впасти.

Її голос тремтів, але був твердий у найголовнішому. І Максим, уперше за весь цей страшний день, заплющив очі й дозволив собі на мить розслабитися в її теплі. Бо знав: попереду буде темрява, але вона — його світло.