33

 Глава 33

Дарина, ще не до кінця прокинувшись, відчуває як її тіло наче стискає тривога. Вона дивиться на Максима — він виглядає іншим, чужим у цій розгубленості й гострій рішучості водночас. Телефон у його руці мовби приріс до долоні, а погляд час від часу ковзає до вікна, ніби він подумки вже там — серед диму й попелу.

Він кладе слухавку. Кілька секунд дивиться на дружину — в його очах біль і важкість, які не сховати.
— Збери мені, будь ласка, валізу, — каже він тихо, але голос його твердий.

Дарина обережно підводиться, ноги торкаються холодної підлоги. Вона сідає на край ліжка, стискаючи пальці.
— Що сталося? — питає вона, і голос зривається, бо всередині вже клекоче страх. — Максе, що трапилося?

Максим проводить рукою по волоссю, важко видихає.
— На нашому підприємстві вибух. — Він сідає навпроти неї на край ліжка. — Постраждало багато людей… Там ще досі горить, точної кількості постраждалих поки ніхто не знає. Я маю їхати.

Дарина тремтить — вибух, пожежа, люди… Її думки розлітаються тривожними іскрами. Вона простягає руки й торкається долонь чоловіка.
— Я… я зараз усе зберу. — Її голос ледь чутний, але в ньому більше сили, ніж здається. — Тільки пообіцяй… що ти скоро повернешся.

Максим кладе її руки собі на груди, його погляд — прямий, рішучий.
— Повернуся. Обіцяю. Тільки бережи Назарчика. І себе. Добре?

Дарина киває. Усередині все кричить від страху й турботи. Але вона підводиться і йде до шафи, бо знає: саме зараз він потребує її спокою більше за все.

Поки Максим стоїть у душі, Дарина обережно розкладає речі на ліжку, складає сорочки, штани, бере нові шкарпетки й акуратно пакує все у валізу. Її руки роблять знайомі рухи автоматично, а думки плутаються між страхом і тихою молитвою, щоб він повернувся морально цілим. Кожна складена річ — як її мовчазне «бережи себе».

Вона зупиняється на мить, притискає долоню до сорочки й заплющує очі. Її Максим. Її опора. І зараз він сам потребує тієї опори — її.

Коли Максим виходить із ванної, Дарина дивиться на нього: мокре волосся, трохи стомлений, але вже зібраний погляд. Вона робить крок уперед і м’яко обіймає його, притискаючись щокою до теплої шкіри. Її долоні ковзають йому на спину.

— Все буде добре, — шепоче вона так тихо, що це більше молитва, ніж слова. — Все буде добре, чуєш?

Максим притискає її ближче, обіймає міцно, але обережно, ніби боїться розбити цю мить. Він нахиляється й цілує її лоб, щоку, а потім — ніжно губи.

— Час їхати, — говорить він тихо, але впевнено. В очах — подяка й любов.

Дарина торкається його обличчя долонями: — Сніданок… Поснідай хоч трохи, Максе…

Він усміхається кутиком губ: — Поїм у дорозі, обіцяю. Поцілуй Назарчика від мене… І бережи себе, чуєш? — Він нахиляється ще раз і цілує її так тепло, ніби залишає частинку себе. — Я повернуся.

Він бере валізу, ще раз торкається її руки — і виходить, залишаючи за собою важкий шепіт надії, що все справді буде добре.

Дарина стоїть біля сходів, ще не встигнувши відійти від важкого прощання з Максимом. Її рука вже лягла на дверну ручку дитячої, коли вона чує м’який шум — колесики валізи шурхотять плиткою у холі. Вона здивовано зупиняється й піднімає погляд угору, де на сходах з’являється Соня — з легкою усмішкою, у яскравій кофті, з телефоном у руці.

В очах Соні — ні сліду тривоги чи турботи. Вона помічає Дарину й весело махає.

— О, Даринко! — радісно промовляє вона, спускаючись сходами й легенько штовхаючи валізу перед собою. — Ти вже прокинулась! Я якраз збираюсь…

Дарина робить крок назустріч і тихо, але здивовано питає: — Куди ти їдеш?

Соня широко усміхається, немов діляться найприємнішим секретом: — До Лондона! Ми з дівчатами давно планували. Уявляєш — цілий місяць! Кава, музеї, шопінг… Треба ж відпочити від цього всього! — Вона махає рукою невизначено, ніби відганяє будь-які клопоти.

Дарина мимоволі ховає хвилювання за легкою посмішкою: — Це чудово… Я дуже рада за тебе, Соню. Гарного тобі відпочинку.

Соня швидко нахиляється і стискає Дарину в обіймах: — Дякую! І Назарчику передай тисячу поцілунків від тітки Соні! Я його вже поцілувала, коли він ще спав, але йому точно треба ще! Добре?

Дарина киває й усміхається крізь легкий сум: — Добре. Я все передам.

Соня відступає назад, підхоплює валізу, ще раз блиснувши безтурботною усмішкою: — Ну все! Я побіжу, бо таксі вже чекає. Цьом-цьом! — весело кидає вона й зникає у дверях.

Дарина ще мить стоїть у холі — у повній тиші. Її долоні ковзають одна по одній, ніби шукаючи опори. Потім вона глибоко зітхає, обертається й тихо відчиняє двері до Назарчика, несучи в собі всю любов, яку тепер має тримати за двох.

 Всередині вже чути м’який шелест олівців — Назарчик сидить на ліжку з розкладеною розмальовкою, зосереджено вимальовуючи строкаті плями кольору на сторінках. Побачивши Дарину, він миттю піднімає голову — його обличчя розцвітає сонячною, щирою посмішкою.

— Мамо! — радісно гукає Назарчик. — А де тато?

Дарина підходить ближче, сідає на край ліжка й обережно заглядає йому через плече на кольорову картинку. Її голос м’який, але всередині ще живе тривога, яку вона ретельно ховає за теплою усмішкою.

— Тато поїхав у справах, зайчику мій. Але він передав тобі багато-багато поцілунків!

Вона притягує Назарчика до себе і обсипає його щічки, лобик, носик дрібними, смішними поцілунками. Малий спершу сміється, щось белькоче й пробує вирватися з її обіймів, але Дарина не здається — ще один поцілунок, ще один. Зрештою Назарчик, весь у сміху, все ж виривається, а тоді серйозно дивиться на Дарину великими очима й мовить такою дорослою інтонацією, що вона мимоволі затримує подих.

— Я знаю, що і тітка Соня поїхала… — тихо каже він, ніби зважуючи свої слова. — То виходить… тепер у домі залишилися тільки ми двоє і… — він робить драматичну паузу й шепоче, нахилившись ближче до мами, — і зла бабуся Іда?

Дарина не витримує й посміхається крізь легкий клубок у горлі. Вона торкається його щоки й обережно шепоче: