32

Глава 32

Тиждень щастя

Усе змінилося. Дім наповнився новим диханням — дитячим сміхом, запахом какао з корицею, теплими вечорами під пледом, де троє обіймалися, дивлячись старі мультики. Минув лише тиждень, але для Дарини й Максима це був наче новий початок. Справжнє сімейне життя — вперше без болю, страхів і привидів минулого.

Назарчик швидко звик до дому. Він, наче маленьке сонце, освітлював усе навколо. Його очі світилися, коли Максим учив його запускати повітряного змія, або коли Дарина читала йому казки на ніч, а він притискався до її плеча, не відпускаючи пальчика.

Дарина розцвітала. В її очах з’явилася впевненість, що раніше тільки мерехтіла. Кожен ранок вона прокидалася в Максимових обіймах, кожен день наповнювався сенсом — тепер нею жила сім’я. А ввечері, коли Назарчик засинав, вона разом із Максимом сиділа на кухні з чаєм у руках, іноді мовчки, іноді годинами розмовляючи про все на світі. Але завжди з посмішкою. Завжди з теплом у серці.

Макс нарешті почав дихати на повні груди. Вперше за довгі роки. Його життя набуло сенсу не в офісах, переговорах чи перемогах — а в тому, як Дарина поправляє ковдру Назарчику, як хлопчик тягнеться до нього зі словами «тату, дивись!» і як її очі шукають лише його.

Та найбільшим подарунком стало те, що він міг щодня тримати за руку ту жінку, яку боявся втратити. Він не квапився розповісти правду. Він хотів закарбувати в серці кожну мить теперішнього, перш ніж зруйнується щось крихке. Якщо зруйнується… В глибині душі Макс щиро сподівався, що Дарина зможе його простити. 

Вони з Дариною вирішили зробити Назарчику подарунок — сюрприз. Тиждень вона шепотілася з майстрами, які нишком встановлювали у дворі дерев’яну гірку, натягували міцні канати для лазіння, насипали новенький жовтий пісок у свіжу пісочницю.

Ввечері Максим власноруч прикрутив дерев’яний шильдик: «Маленька фортеця Назарчика». І коли все було готове — гірка, турніки, яскраві м’ячі, кольорові прапорці на мотузці — вони покликали сина у двір.

— Закрий очі, — шепотіла Дарина, ведучи його за руку.

— А довго ще? — шепотів він із нетерпінням, затискаючи долоньку мами.

— Ще один крок…

І коли він розплющив очі, його подих завмер. Перед ним був маленький світ, створений лише для нього. Його очі наповнилися щастям. Він побіг до пісочниці, потім злетів угору гіркою, а згодом підбіг до Максима й Дарини, міцно обійнявши їх обох.

— Це мені? Назавжди?

— Назавжди, — усміхнувся Макс.

— Бо ти вдома, — додала Дарина, пригортаючи сина до грудей.

І в ту мить, серед заходу сонця, дитячого сміху й стислої руки коханої жінки, Максим зрозумів: він більше не боїться правди. Він має за що боротися. Він має сім’ю.

Максим і Дарина стояли поруч, обійнявшись, ніби боялися відпустити один одного навіть на крок. Їхні погляди не відривалися від Назарчика, який радісно метався подвір’ям — від пісочниці до гірки, з гірки до турніка, знову до пісочниці. Його сміх лунав, мов пісня, яка зцілює рани й розтоплює лід.

— Інколи мені здається, що це все сон, — прошепотіла Дарина, легенько пригортаючись до чоловіка. — І я боюсь... боюсь прокинутися.

Макс поцілував її у скроню, ніжно, заспокійливо, і ще міцніше обійняв.

— Тобі більше нічого боятись, кохана, — сказав він тихо, але впевнено. — Навіть мама... здається, змирилася. Весь тиждень її майже не видно вдома. І знаєш… мені здається, вона зрозуміла, що вже не має над нами влади. Ми — сім’я. Справжня. І нас навіть її гнів не зможе розлучити.

Дарина ледь усміхнулася, вдихаючи запах його парфуму, змішаний із запахом вечірнього повітря, свіжої трави й щастя. Вперше за довгий час вона відчувала повну безпеку — ніби опинилася в місці, де жоден біль не міг її дістати.

Назарчик, зморений, але ще усміхнений, сів у пісочниці й почав щось будувати, але вже трохи повільніше.

— Час готуватися до сну, мій маленький архітекторе, — лагідно мовила Дарина, виходячи з обіймів Максима й крокуючи до хлопчика.

— Ще трохи! — благально потягнувся Назар.

— Ти доволі багато  грався, — м’яко відповіла вона, нахилившись до нього. — А завтра твоя фортеця чекатиме знову. Вона ж твоя, назавжди. Пам’ятаєш?

— Назавжди, — зітхнув Назар і притулився до мами, сонно обіймаючи її за шию.

Макс підійшов і забрав сина на руки. Дарина провела долонею по його спинці.

— Пішли, командире. Комусь треба набиратися сил, щоб підкорити всі вершини свого королівства, — підморгнув йому Максим.

І в тиші, що настає тільки у щасливих домівках, вони повільно рушили до дому — троє, нерозривно зв’язані теплом, турботою і чимось більшим, ніж просто випадкова зустріч.

Вечір у домі був спокійним. Назар уже спав, обійнявши улюбленого плюшевого ведмедика. Дарина тихо прикрила двері до дитячої й вийшла у коридор зі склянкою, в якій залишилося трохи молока. Вона прямувала до кухні, але Максим лагідно зупинив її.

— Залиш, Марія потім прибере, — сказав він м’яко, торкаючись її руки. — Є дещо, що я маю тобі сказати.

Дарина злегка здивувалась, але в її очах не було страху — лише зацікавлення й трохи хвилювання. Максим не пояснюючи більше нічого, взяв її за руку й повів до свого кабінету.

У кімнаті було напівтемно. М’яке світло лампи падало на дерев’яний стіл, на якому лежали акуратно складені документи, але до них Максим не доторкнувся. Він сів поруч із нею на м’який диван і довго мовчав, дивлячись кудись у простір між ними.

— Я не знав, з чого почати, — сказав він зрештою. — Але відтягувати більше не можу.

Дарина стиснула йому пальці, як завжди це робила, коли відчувала його напруження.

— Ти мене лякаєш, Максе…

Він ледь посміхнувся й подивився їй у вічі.

— Не бійся. Нічого поганого. Навпаки. Просто… я щодня ловлю себе на тому, що не можу повірити в те, що ти тут. Що ми разом. Що Назар з нами. І я… я хочу, щоб ти знала: для мене ти — все. Ти стала тим, про що я навіть не мріяв. Мені страшно від самої думки, що колись я міг втратити тебе, відштовхнути…