31

Глава 31

Сонце лагідно пробивалося крізь високі вікна, заливаючи їдальню теплим світлом. Дарина й Максим зайшли разом, обидвоє злегка сонні, але щасливі. Їхні руки ледь торкалися одна одної, обмін посмішками був легким, невимушеним — та наповненим значенням, яке відчувалося кожному, хто бачив їх поруч.

За столом уже сиділа Іда. Вона неквапливо пила каву й читала газету, хоча її очі вже давно не були зосереджені на друкованих рядках. Коли подружжя зайшло, вона підняла голову — і погляд її пронизливо впився в обличчя Дарини. Внутрішньо Іда стиснулася.

Вона одразу відчула зміну. Щось у їхній манері рухатися, дивитися одне на одного. Посмішки, дотики, навіть тиша між ними — усе кричало: вони стали ближчими.

Дарина виглядала розслабленою, майже щасливою. Максим — уважним і спокійним. Іда навіть помітила, як він відсунув для Дарини стілець і коротко доторкнувся до її спини, коли вона сідала. Так роблять тільки з тими, хто став більше, ніж «тимчасовий гість».

Іда повільно поклала чашку. Тінь пробігла її обличчям. Вона мовчки спостерігала, як Максим переконує Дарину скуштувати свіжоспечену булочку, як та сміється у відповідь — і в ту мить Іда все зрозуміла. Її син переступив межу.

Вона все ж зуміла. Ця злиденна сирота. Забрала його. А тепер вона з кожною хвилиною забирає в мене і мій дім, і моє майбутнє. Якщо не діяти — скоро буде запізно.

Іда сховала свої думки за ввічливою посмішкою, відкинулася на спинку стільця й солодким голосом мовила:

— Як добре, що ви вже разом. Сподіваюся, ніч минула спокійно?

Максим коротко кивнув.

— Так, дякую, мамо.

Іда кивнула, а в голові вже складався план. Її час майже вичерпався. Вона більше не могла чекати.

Наступний крок — мій, — подумала вона. — І цього разу я не програю.

Дарина тихо сьорбала чай, намагаючись не зважати на холодний погляд Іди, що наче крига пробігався по її шкірі. Максим сидів поруч, обережно доторкаючись до її руки — підтримував, відчував, що ось-ось щось трапиться.

Іда склала серветку, обвела сина поглядом і майже недбало запитала:

— Які у тебе плани на сьогодні, Максиме? Чи збираєшся сьогодні навідатися до компанії?

Максим не відразу відповів. Він перевів погляд на Дарину, знову ледь стиснув її пальці і з упевненістю сказав:

— Ні. Сьогодні ми з Дариною їдемо за Назарчиком. Сьогодні він буде з нами. Тому весь день належить йому.

На мить у кімнаті запанувала тиша. Іда повільно підняла брови, наче перевіряла, чи правильно почула. Потім з силуваною посмішкою відповіла:

— Я бачила, що ти серйозно налаштований… Але все ж хочу нагадати, що ти знаєш моє ставлення до дітей з невідомим корінням.

Дарина знітилася. Вона не глянула на Іду — просто завмерла, тримаючи чашку обома руками.

— Не думаю, що через появу цього… сироти… у домі повинні щось змінювати. І, — Іда зробила паузу, — не сподівайся, що я раптом перетворюся на ту милу бабусю з казок.

Її слова, вимовлені спокійно, були як отрута — повільна, тиха, але невблаганна. Дарина стислася, а щоки її почервоніли не від сорому, а від болю. Вона ледве стримувала сльози.

Та цього разу Максим не змовчав. Він глянув на матір з холодною твердістю в очах:

— Навіть уявити собі не міг, мамо.

Тиша стала оглушливою. Іда спробувала щось відповісти, але син уже підвівся. Він обережно взяв Дарину за руку й, не озираючись, повів її до виходу.

У дверях він лише коротко кинув:

— Ми повернемося пізно. І, будь ласка… живи своїм життям якщо не можеж терпіти щастя власного сина.

Двері за ними зачинилися, а в кімнаті залишився аромат охололого чаю та гіркота поразки. Іда повільно зняла серветку з колін, стиснула її в кулаці — аж пальці побіліли.

Потрібно діяти. І негайно.

Вийшовши на ґанок, Максим притримав для Дарини двері. Сонце вже піднімалося над садом, кидаючи тепле світло на їхні постаті. Пташки щебетали, але Дарина не чула нічого — її погляд був спрямований у далечінь, десь повз дерева, повз небо, туди, де ховались думки, що ятрили душу.

Макс мовчки подивився на неї. Її обличчя було ніжним, але затьмареним тривогою. Він узяв її за руку — так щиро, так по-справжньому — і прошепотів:

— Тобі не варто хвилюватися, Даринко.

Вона повільно перевела на нього погляд.

— Я бачу, що в тобі щось точиться, — м’яко додав він. — Але послухай… Учора ми почали нову історію. Нашу. І сьогодні маленький Назарчик лише доповнить її. Він — частина нашого щастя. Не турбуйся.

Дарина ледь усміхнулася, але в її очах ще жевріли сумніви.

— Твоя мати ніколи не прийме нас… Двох сиріт. У її очах ми завжди будемо чужими.

Максим зробив крок ближче, стиснув її руку сильніше й твердо відповів:

— Мені байдуже, що думає моя мати. Її холод ніколи не зрівняється з теплом, яке я відчуваю поруч із тобою. Головне — щоб ти була. Щоб завжди була поруч.

Дарина на мить затримала подих, і ця проста, щира обіцянка розтопила залишки тривоги в її серці. Вона кивнула й поклала голову йому на плече, вперше за довгий час почуваючись по-справжньому захищеною.

— Дякую, — тихо прошепотіла вона. — За те, що ти — мій дім.

Максим поцілував її у скроню.

— І завжди ним залишуся.

Максим вивів авто на трасу, і навколо них розкинувся знайомий пейзаж — поля, поодинокі дерева, синє небо з дрібними хмарами. Всередині машини панувала тиша, і Дарина, дивлячись у вікно, губилася в думках.

Макс побіжно кинув на неї погляд, помітив, як вона тримає долоні складеними, трохи напружено, й мовив легко, ніби між іншим:

— До речі, як тільки з’явиться час, почнемо твої уроки водіння.

Дарина зсунула брови й скосила на нього погляд.

— Мені здається, я в житті не зможу це опанувати. Стільки всього — педалі, повороти, правила… я все переплутаю.

— Це ти зараз так думаєш, — усміхнувся Макс. — Насправді, ти швидко вчишся. Я ж бачу — моя дружина дуже розумна.

Вона знітилася й опустила погляд, але на вустах з’явилась тиха посмішка.