30

Глава 30

Максим завмер. Його погляд зупинився на Дарининому обличчі, ніби намагаючись упіймати кожну дрібницю, кожен порух її вій, кожну тінь на щоках. В її очах не було сумнівів. Тільки щирість.

— Повтори, — прошепотів він. — Будь ласка.

Дарина сором’язливо посміхнулась, трохи схиливши голову.

— Я… кохаю тебе, Максе. Це правда яку я щойно зрозуміла завдяки тобі. 

Він мовчав ще мить. Наче боявся, що цей момент — сон, і варто тільки кліпнути — він зникне. Він не сподівався цього. Не після всього, що було між ними. Не після того, як сам не раз обіцяв собі не мріяти про більше.

— Ти навіть не уявляєш, — сказав він нарешті хрипким голосом, — скільки разів я думав, що це неможливо. Що після всього… я не маю права навіть надіятись.

Він обережно взяв її обличчя в долоні, наче боявся, що вона щезне.

— Я тебе кохаю, Даринко. По-справжньому. Без умов, без страху, без ненависті… просто всім, що маю. І більше за все на світі боюся втратити тебе.

Дарина м’яко схилила чоло до його грудей, а він обійняв її міцніше, ніж будь-коли.

— Тепер я розумію, що означає бути вдома, — прошепотіла вона. — Це — ти.

Максим закрив очі й видихнув, мов скидаючи тягар минулих місяців і сумнівів. Він більше не тримав у собі почуттів, не ховав ніжності, не ховав серця.

Вони мовчали, притулившись одне до одного, і цієї тиші було достатньо, щоб зрозуміти: усе тільки починається.

Максим схилився до Дарини і торкнувся її губ — повільно, обережно, як молитви, якої не смів вимовити вголос. Її подих тремтів, але вона не відступила. Навпаки — її пальці міцніше зчепилися з його долонею. Їхній перший по-справжньому взаємний поцілунок був ніжний, мов подих весни, але водночас наповнений глибоким змістом. У ньому було все: вдячність, страх, тепло і обіцянка, що вони більше не самотні.

Максим відступив буквально на сантиметр, вдивляючись у її обличчя. Він хотів сказати їй правду. Прямо зараз. Слова пульсували в грудях, як серце:
Ти не винна… Це не ти… Це була не твоя провина…

Його голос вже почав формувати перше слово, губи ледь помітно здригнулися… Але він зупинив себе. У ту ж мить, коли побачив у її очах довіру. Щиру, беззаперечну, дитячу. Вона вірила йому. Вперше у житті — вірила до кінця. І саме це його зламало.

Він не мав права руйнувати це.

Максим різко проковтнув клубок у горлі й лише притис її ближче до себе.

— Все добре, — прошепотів він, ніби більше до себе, ніж до неї. — Тепер все буде добре…

Дарина нічого не відповіла, але ніжно притулилася до його плеча. Її тіло довірливо розслабилось у його обіймах, а в нього стислося серце.

"Як же я скажу їй? Як сказати, що я дозволив їй звинувачувати себе?.. Що знав правду… й мовчав…"

Але зараз — не час. Зараз вона була поруч. І він не відпустить її. Принаймні ще не зараз.

Дарина сиділа мовчки, обіймаючи чашку з теплим чаєм. Тепло розливалося по тілу, але у серці все ще жевріли тривога й сум’яття. Вона підняла на Максима погляд — такий глибокий, довірливий, трохи боязкий.

— Максиме… — тихо промовила вона. — А як… як тепер нам бути? Як жити?

Макс на мить застиг. Це питання було простим і водночас болючим. Він глянув на неї — ніжно, щиро, і в його очах не було ані тіні сумніву.

— Даринко… — сказав він, нахилившись ближче. — Тепер усе зміниться. Сьогодні ми станемо справжньою сім’єю. Не на словах, не на папері — насправді. Я більше не дозволю, щоб ти була сама. Я з тобою. Завжди.

Дарина завмерла. В її очах блиснула сльоза — не від страху, а від полегшення. Від щастя. Від тепла, яке вона відчула в цих словах.

— Ти не жартуєш? — пошепки.

— Ніколи. — Його голос був твердим, мов клятва. — Якщо тільки ти цього хочеш…

Вона мовчки кивнула, і цього було достатньо.

Максим обережно наблизився й поцілував її знову — ще ніжніше, ще трепетніше, вкладаючи в той поцілунок усе, що ще не міг сказати вголос. А потім, не відводячи погляду, обійняв її і раптово підняв на руки.

— Максиме! — злякано засміялася вона, вчепившись у нього. — Що ти робиш?

— Несу тебе до нашого ліжка, — відповів він просто. — Туди, де ти будеш засинати спокійною. І прокидатимешся щасливою.

Її серце билося як шалене. Вперше вона не боялася майбутнього. Бо зараз — вона була не сама.

Максим м’яко поклав Дарину на ліжко, не відводячи від неї очей. Її подих був глибоким, але нерівним — хвилювання змішувалося з довірою. Вона обережно торкнулася його руки, ніби просила не поспішати, і він кивнув, схилившись ближче.

— Максе… — прошепотіла вона, сором’язливо відвівши погляд. — Я ніколи не… До тебе в мене нікого не було.

Він завмер на мить, ніби ці слова вдарили його в саме серце.

— Я пам’ятаю, — м’яко відповів він. — І знаю. Але головне — це не минуле. А те, що ти довірилася мені сьогодні.

Дарина трохи посміхнулася, але в її очах ще жевріли сумніви.

— Тоді… Ти казав, що я легковажна…

Максим схилився ще ближче, притулив палець до її губ і прошепотів:

— Я був дурнем. Це було сказано зі злості, з болю, який не мав до тебе жодного стосунку. Пробач мене… Будь ласка.

Її губи тремтіли, коли вона кивнула. Максим нахилився, торкнувся її чола поцілунком — лагідно, з пошаною. Його дотики були ніжні, повільні, уважні до кожного подиху Дарини. Він ніби боявся зламати щось крихке, цінне.

Її пальці стиснули край його сорочки, і вона прошепотіла:

— Я боюся, але… я хочу бути з тобою. Лише з тобою.

— Я тут, — відповів він, вкриваючи її поцілунками, в яких не було поспіху — тільки тепло, турбота й ніжне захоплення. — І нікуди не зникну.

І в цю ніч усе змінилося. Це була не просто близькість — це було єднання душ, двох сердець, які так довго шукали одне одного в тиші самотності.

Максим обережно торкався Дарини, наче боявся, що вона розтане в його обіймах. Її тіло тремтіло, та не від страху — від незвіданого, теплого хвилювання. Усе було вперше. Його дотики, його погляд, його подих на її шкірі. Вона ховала обличчя в його грудях, вбираючи кожен звук його серця, ніби шукала в ньому відповіді.