29

Глава 29

Дарина не знала скільки минуло часу. В темряві, у цьому глухому приміщенні, кожна хвилина розтягувалась на вічність. Руки боліли від мотузок, плечі терпли, але найболючішим було — чекати. І мовчання… суцільне мовчання навколо.

Вона дивилась у стелю, крізь сльози, які вже давно перестали капати. Вона більше не плакала. Просто лежала, вичерпана і порожня.

Усередині точився бій між вірою і розпачем. Вона так вірила, що Максим знайде її. Що він, як завжди, з’явиться вчасно. Що не дасть їй загинути тут самотньою і забутою. Але він не приходив. Жодного звуку, жодного кроку, жодного голосу, крім власного серця, яке повільно втрачало надію.

"Можливо, він вирішив, що я йому не потрібна…"

Ця думка боліла сильніше за мотузки на зап’ястках. Вона згадала його погляд, теплу усмішку, той поцілунок під будинком. Усе це могло бути лише грою. Вона ж розуміла з самого початку — їхній шлюб був фікцією. Угода. Захист.

"Хто я для нього?.. Просто тимчасова частина плану…"

Їй здалося, що серце стислося до розміру краплі. Якщо це кінець, вона хотіла лише одного — щоб він хоч трохи згадав її. Щоб у нього на душі защеміло.

І все ж, навіть у найбільшу темряву її свідомості закрадався вогник — крихітний, ледве живий.

"Макс… якщо ти десь там… будь ласка, прийди."

Нарешті двері скрипнули, й до приміщення увійшов Юрій. Його постать вирізалась у прямокутнику світла з коридору, а обличчя відкидало тінь на стіну. Він повільно наблизився, вдоволено й хижо всміхаючись, наче насолоджувався кожною хвилиною.

— Ну що, прокинулася, принцесо? — пробурмотів, оглядаючи її зверху вниз. — А твій чоловік усе не йде. Невже він не такий герой, якого ти собі намалювала?

Дарина кліпнула, напружено дивлячись на нього. Серце калатало в грудях, але вона трималася, як могла.

— Дивно, правда? — вів далі Юрій, присівши на старий стілець біля неї. — Для такого як Малевич кілька мільйонів — як дати на чай. Але він навіть пальцем не поворухнув. Навіть не подзвонив.

Він нахилився ближче, нахабно вдивляючись їй в обличчя.

— Може, ти йому просто не потрібна? Може, він уже має когось кращу? Красивішу? Розумнішу?

Дарина відвела погляд. Слова Юрія боліли, та ще більше боліла невідомість. Але в глибині душі вона тримала свою віру міцно, як останній ковток повітря перед пірнанням.

Юрій підвівся й, кинувши ще один погляд, кинув:

— Якщо він не прийде до ночі, будемо "розважатись" по-своєму.

Двері зачинилися. Знову темрява. І знову тиша, у якій Дарина шепотіла подумки лише одне ім’я:

Макс…

Минає ще трохи часу. Темрява в приміщенні стає гнітючою, мовби тисне на плечі, змушуючи згинатися, втрачати віру, стирати надію з кожною хвилиною тиші. Серце Дарини билося вже не з тривоги, а з відчаю. Тиша — найстрашніший звук у світі, коли чекаєш когось, хто не приходить.

В голові проростає Юрієв голос, мов отруйне насіння:

“Він не прийде.”

Вона намагалась сперечатися з цією думкою, та щоразу в неї не вистачало доказів. Час — найжорстокіший суддя. З кожною хвилиною мовчання Максим дедалі більше здавався далеким, чужим, і навіть… байдужим.

Хто я для нього? — питала себе Дарина, опустивши голову. Сирота без роду й племені. Йому я не потрібна. Він же сам казав, що цей шлюб — гра. Вистава. Імпровізація для сторонніх очей. Він зневажає мене. Я лише нагадування про втрату брата.

Її серце стискалося.

Це зручна нагода. Викинути мене зі свого життя назавжди. Без зайвих пояснень. Без розмов. Без сорому.

Сльози котилися по щоках, беззвучні, гіркі. Вона знала, що таке бути непотрібною. Знала з дитинства. І тепер усе просто повторюється. Навіть гірше — бо цього разу вона повірила.

Повірила, що для когось може стати важливою.

Двері знову відчинилися. Дарина, завмерши, підняла голову. У кімнату увійшов Юрій разом із двома незнайомими чоловіками. Вони виглядали хижо — наче зграя гієн, що чекала момент.

— Ну що, — промовив один, ковзаючи поглядом по Дарині. — Схоже, твій герой не прийде.

Дарина намагалася не показувати страху, хоча серце калатало так, ніби ось-ось вирветься з грудей. Вона стискала кулаки, ніби в цьому залишалася її остання сила.

— Намагалась бути сильною, — вдавано зітхнув Юрій. — Але всі сильні ламаються. Рано чи пізно.

Один з чоловіків зробив крок до неї, але Юрій зупинив його рукою.

— Не тут, не зараз, — холодно сказав він. — Ще маємо трохи часу. Якщо Малевич на щось здатний — він от-от з’явиться. А якщо ні… — його погляд ковзнув до Дарини. — Тоді вирішимо, що з тобою робити.

Дарина заплющила очі. Їй хотілося вірити, що Максим не залишить її. Що він уже шукає її. Що десь зовсім поруч — і встигне.

Тиша в приміщенні ставала нестерпною. І раптом — різкий гуркіт.

Двері відчинилися з такою силою, що стіна затремтіла. На порозі стояв Максим. У його погляді — люте полум’я.

— Відійдіть від неї, — голос пролунав тихо, але в ньому була сталь, від якої навіть у Юрія похолов погляд.

Максим стояв на порозі — у чорному, мокрий від дощу, зі стиснутими в кулаки руками. Його очі — темні, як ніч, виблискували гнівом, що загрожував знищити все навколо.

Юрій озирнувся, але ще не встиг і слова вимовити, як отримав потужного удару в щелепу. Він відлетів до стіни й повалився на підлогу, хриплячи.

— Що за… — пробурмотів один із інших, але не встиг договорити. Максим діяв швидко, точно і безжально. Кулак — у живіт, лікоть — у груди. За кілька секунд обидва чоловіки корчилися від болю.

Він підбіг до Дарини, обережно скинувши з неї мотузки. Його пальці тремтіли. У голосі лунав біль:

— Дарина… ти… ти ціла? Скажи, з тобою все добре?

Вона дивилася на нього з широко розплющеними очима. Здавалося, її свідомість ще не встигла наздогнати реальність. А коли він зірвав скотч з її вуст і торкнувся щоки, вона не витримала — зойкнула і кинулася йому на груди.

Вона не стримувала сліз. Вони рвалися з глибини душі — сльози страху, розпачу і полегшення водночас. Максим притискав її до себе, гладячи волосся, шепочучи: