28

 Глава 28

Дарина несміливо постукала у двері Максимового кабінету й, почувши його дозвіл, обережно прочинила їх. У руках вона тримала чашку кави, від якої підіймалася легка ароматна пара.

— Твоя кава. Сподіваюся, ти ще не встиг її випити до того як я прийшла. Вчені говорять, що не варто зловживати і достатньо однієї чашки в день, — з усмішкою промовила вона, ставлячи каву на край столу.

Макс підняв очі від документів і глянув на неї з легкою вдячністю в погляді. 
— Ти рятівниця і ще й турботлива, — сказав він і відкинувся на спинку крісла. Йому було неймовірно приємно чути турботу в голосі Дарини. Невже їй на нього не байдуже?

— Я ще хотіла сказати… — почала Дарина, трохи нервово поправляючи пасмо волосся. — Кімната Назарчика майже готова. Залишилося зовсім небагато: кілька полиць, розмальовки, книги... Я зовсім про них забула. Якщо ти не проти, я б поїхала до міста, хочу все встигнути до його приїзду.

Максим підняв брови.
— Дарино, ти не повинна питати в мене дозволу. Ти вже частина цього дому. Ти дієш як повноцінна господиня, і я цьому радий.

— Хіба може таке бути. Я просто… не хотіла створювати зайвий клопіт, — зніяковіло відповіла вона. — Водій, охорона — це ж не обов’язково.

Макс нахилився вперед, поклавши руки на стіл.
— Знаєш що? Тобі треба якнайшвидше навчитися водити. Справжня свобода — це коли ти сама можеш їхати куди хочеш і коли хочеш. Я подзвоню і домовлюся про інструктора. Або, якщо хочеш, я сам тебе навчу.

Дарина здивовано звела погляд на нього.
— Ти?.. Справді?

— Чому б і ні? — усміхнувся він. — Обіцяю бути найтерплячішим учителем. Але тільки якщо ти пообіцяєш не переїхати мене в процесі.

Дарина мимоволі засміялася.
— Добре. Домовилися.

Макс спостерігав, як вона виходила з кабінету, і мимоволі відчув, як щось тепле й світле залишилось у кімнаті навіть після її кроків.

Дарина зручно вмостилася за задньому сидінні автомобіля, відчуваючи легку приємну втому після насиченого ранку. Вона завершила всі справи вдома та без поспіху вирушила до міста. Її метою була книгарня — тиха, затишна, із запахом паперу й друку, що завжди викликав у неї особливу ніжність.

Вона відпустила водія й сказала, що додому добереться сама. 

Зайшовши всередину, вона одразу попрямувала до відділу дитячої літератури. Розглядала яскраві обкладинки, перегортала сторінки, на яких мешкали кумедні зайці, хоробрі леви, мрійливі совенята. Зупинившись біля полиці з казками, вона усміхнулась сама до себе. У її руках уже було кілька книжок — класичні історії, великі абетки з картинками, пізнавальні енциклопедії для найменших.

Усередині неї щось щеміло — щось дуже світле й трепетне. Не могла повірити, що тепер вона робить це не для себе, не заради обов’язку, а з чистої радості. Дарина справді старалася — для когось маленького, беззахисного, як колись вона сама. І в цьому був сенс.

Та коли подумки поверталася до того, завдяки кому все це стало можливим, у грудях раптом з’являлося неспокійне тепло. Максим… Ім’я зринає в думках, як шепіт вітру.

Чому я так хвилююся, коли думаю про нього? — подумала вона й опустила погляд на книжку в руках. Серце ледь не вистрибувало з грудей, і вона не могла цього приховати навіть від себе.

Це було більше, ніж вдячність. Більше, ніж повага. Це було щось… небезпечне, щемливе й надзвичайно ніжне.

І поки Дарина стояла серед книжкових стелажів, стискаючи в руках томик із веселими віршиками, вона зрозуміла — її життя справді змінилося. І тепер у ньому з’явився хтось, без кого вона вже не уявляє свого завтрашнього дня.

Накупивши книг, Дарина вийшла з книгарні, ніби несучи в обіймах цілий світ. Торбина з книгами була важка, але вона цього майже не відчувала — кожна сторінка, кожна історія здавалася частиною чогось більшого, частиною майбутнього Назарчика.

Сонце хилилося до обрію, перші  теплі промені сипалися на тротуар, а Дарина квапилась — додому, до кімнати, яка майже готова. Вона вже уявляла, як обережно розставляє книжки на полиці, підбирає обкладинки за кольорами, кладе найцікавіші казки ближче, щоб Назарчик міг сам дотягнутися.

Та головне — вона несвідомо хотіла побачити обличчя Максима, коли він почує про зроблене. Його схвальний погляд, коротке "молодець", а можливо — щось більше. Вона вже не приховувала від себе: його думка важила. І навіть більше — вона чекала його схвалення з тихим трепетом, як дитина, яка вперше вчиться, що таке довіра.

Дарина підійшла до зупинки, озирнулася — таксі вже стояло неподалік. Вона взялася за ручку дверцят, як раптом на її плече несподівано лягла чиясь сильна рука.

Серце обірвалося.
Вона різко обернулась — погляд наляканий, пальці міцно стискають ремінці сумки. Очі зупинилися на постаті чоловіка, що стояв надто близько. Занадто знайомого чи, навпаки, зовсім чужого?

Перед нею стояв Юрій — той самий, від кого вона пішла завдяки Максимові, кого намагалася забути, викреслити з пам’яті, наче страшний сон. Його постать здавалася ще більшою, ніж вона пам’ятала, а очі — ще холоднішими.

Він оглянув її з ніг до голови, наче товар, який хтось присвоїв без дозволу. Губи скривилися у знайомій, гидкій посмішці.

— Ми з тобою не завершили одну розмову, Дарино, — сказав він тихо, майже ласкаво, але у його голосі бринів лід.

Водій таксі, помітивши напруження, нахилився з вікна: — Пані, усе гаразд? Вам потрібна допомога?

Дарина спробувала посміхнутися, не показуючи страху: — Дякую, усе добре. Я… я знаю цю людину. Вибачте на хвилину.

І зробила кілька кроків убік, відводячи Юрія подалі. Вона хотіла просто поговорити, стримати його, вирватися словами, не давати йому влади над ситуацією. Але він діяв швидше.

В ту ж мить, коли її п’яти торкнулися тротуару за поворотом, Юрій блискавично витягнув щось із кишені. Дарина не встигла відреагувати — різкий рух, шорстка тканина, що з силою затулила її рота.

Очі широко розкрились від жаху, вона борсалася, намагалась вирватись, але запах речовини — різкий, їдкий — ударив в голову. Світ почав танути, ноги ослабли, серце затремтіло у грудях…