27

Глава 27

Дарина та Максим повернулися додому, коли за вікном вже панувала нічна тиша. Повільно, не поспішаючи, увійшли до холу, наповненого приємною тишею — рідкісний момент спокою у їхньому новому, змішаному світі.

— Я втомився, як після триденного марафону, — зітхнув Максим, скинувши куртку й крокуючи вглиб будинку. — І страшенно голодний.

Дарина здивовано поглянула на нього. У його голосі не було холоду чи відстороненості, лише щирість і легка втома, яку поділяла й вона. Її серце зігрілося — ця звичайна фраза звучала так по-домашньому.

— Якщо ти не проти… — несміливо озвалася вона, затримуючи погляд на ньому. — Я можу приготувати гарячі бутерброди. Не хочеться турбувати Марію пізно ввечері.

Макс зупинився, розвернувся до неї та посміхнувся:

— А ти вмієш?

— Умію, — злегка знітилася Дарина. — Принаймні, ще ніхто не отруївся.

— Тоді я з радістю ризикну, — відповів він із теплою усмішкою. — Тоді гайда на кухню, а я  чай заварю.

Дарина мимоволі посміхнулася. У кухні було затишно, пахло корицею та чимось дуже домашнім. Вона дістала хліб, сир, шинку, а Макс мовчки поставив чайник і відкрив шафку в пошуках чашок.

— Сьогодні було добре, — раптом сказав він. — Ми були… майже як справжня сім’я.

Дарина відчула, як щось стиснулося в грудях. Так, сьогодні вони сміялися, жартували, обирали іграшки… Іноді вона навіть забувала, що все це лише гра. Лише…?

— Я теж так відчула, — прошепотіла вона.

Максим підійшов ближче, взяв у неї з рук ножа, яким вона саме мазала хліб, і прошепотів:

— І я не проти, щоб це стало справжнім. Із часом.

Вона не відповіла, тільки кивнула. У її серці вже народжувалося щось нове. Тепле, справжнє, тихе, як пізній вечір на кухні, де готуються бутерброди, а двоє людей починають вчитися бути близькими.

Дарина подала Максові тарілку з гарячими бутербродами, а сама залишилась стояти біля столу, не наважуючись сісти. Її пальці злегка тремтіли, наче вона чекала дозволу. Максим, узявши до рук чашку, зупинився поглядом на ній і здивовано нахилив голову:

— Чому стоїш? — запитав він. — Сідай, будь ласка. Це ж твоя кухня так само, як і моя.

Дарина розгублено усміхнулась, не звикла ще до того, що їй тут справді є місце. Вона повільно опустилася на стілець навпроти, а Максим підсунув їй бутерброд і чашку чаю, дбайливо.

Спочатку вони їли мовчки. У кімнаті панувала тиша, порушувана лише легким брязкотом посуду та приглушеним диханням. Та з часом напруження розтануло, і розмова сама собою зав'язалася.

— Завтра все привезуть, — сказав Максим, доїдаючи останній шматок. — І меблі, й іграшки, й одяг. А ще зранку приїдуть робітники — зберуть усе.

Дарина уважно слухала, обережно сьорбаючи чай.

— Ти будеш усе контролювати. Якщо чогось не вистачатиме — одразу скажеш або поїдеш докупити. Добре?

Вона кивнула, її очі світилися злегка стриманим, але щирим теплом. Їй приємно було чути, що він довіряє їй відповідальність. Наче справжній партнер.

— Добре, — тихо відповіла вона. — Я постараюсь, щоб усе було ідеально.

Максим посміхнувся. І ця мить, проста, домашня, стала ще одним кроком до того, що між ними могло б називатися близькістю.

Допивши чай, вони ще трохи посиділи, не поспішаючи. Потім, майже синхронно, підвелися і мовчки рушили до спальні. Але цього разу в тиші не було напруги — лише спокійне прийняття нової реальності.

Вони відчинили двері до спальні — і завмерли на порозі. Дарина, що вже тягнулася до вимикача, опустила руку, бо кімната й так світилася теплим, ніжним світлом десятків ароматичних свічок. В повітрі витав солодкуватий, п’янкий аромат ванілі та троянд, змішаний із легким запахом свіжих пелюсток.

На ліжку, акуратно застеленому білосніжною білизною, лежав густий шар трояндових пелюсток — наче саме кохання залишило там свій слід. На столику біля вікна стояла відкоркована пляшка шампанського в охолоджувачі, поряд — два келихи, плитка темного шоколаду в золотистій обгортці та тарілка з яскравими, соковитими полуницями.

Дарина перевела погляд на Максима, її очі округлилися від подиву. Він теж виглядав ошелешеним.

— Соня… — промовили вони майже одночасно.

Макс повів плечима, трохи усміхнувшись, і, зітхнувши, прокоментував:

— Ну що ж… моя сестра вирішила, що ми заслуговуємо на справжній… романтичний вечір.

Дарина кинула на нього косий погляд, у якому змішувалися збентеження, недовіра й щось нове, ніжне. Її щоки налилися рум’янцем. Вона відвела погляд і прошепотіла:

— Може, ми… просто приберемо трохи… Пелюстки…

Максим тихо засміявся й підморгнув:

— Ти що, хочеш образити Соню? Вона ж старалася.

Дарина нервово усміхнулася, намагаючись приховати внутрішнє тремтіння. І хоча весь цей антураж здавався їй надто інтимним, у душі з’являлось щось нове — солодке, трепетне, що змушувало серце битися трохи швидше.

Максим підійшов ближче, намагаючись зловити погляд Дарини. Її очі метушливо ковзали по кімнаті, вбираючи в себе кожну деталь — свічки, пелюстки, пляшку шампанського. Вона виглядала враженою, навіть трохи розгубленою, і він відчув, як її напруга росте з кожною миттю.

— Гей, — м’яко мовив Макс, торкаючись її руки лише на мить. — Це просто Соня. Вона хотіла зробити нам… сюрприз. Мабуть, їй здалося, що це допоможе нам стати ближчими.

Дарина опустила очі, намагаючись упоратися з хвилею сорому й тривоги, яка знову накрила її.

— Я ж тобі обіцяв, — продовжив він, спокійно, з тією самою впевненістю, що й першого вечора. — Без твого дозволу я навіть не доторкнуся.

Її плечі трохи розслабились, і Макс, посміхнувшись краєм губ, озирнувся на прикрашене ліжко.

— Але погодься, все це… — він махнув рукою на свічки й троянди, — виглядає надто красиво, щоб просто ігнорувати. Як щодо того, щоб бодай скористатися частинкою сюрпризу? Шампанське, трохи полуниці. Ми просто посидимо, поговоримо. Інакше Соня зранку точно влаштує допит із пристрастю.

Дарина нарешті підвела на нього очі — в її погляді ще жеврів сумнів, але поруч із ним було… спокійно. Вперше за довгий час.