26

Глава 26

За сніданком у світлій їдальні панувала тиша, що тільки на перший погляд була спокійною. Соня сьогодні мовчала довше, ніж зазвичай. Лише краєм ока спостерігала за новоспеченим подружжям, час від часу відпиваючи апельсиновий сік і роблячи вигляд, що читає повідомлення на телефоні.

Дарина чемно дякувала за подані страви, Максим раз по раз підсував їй чашку або серветку. Все виглядало… пристойно. Надто пристойно.

— Можна я щось скажу? — озвалася Соня, відклавши виделку. Її погляд ковзнув від брата до Дарини, серйозний, не без нотки виклику. — Ви ж не образитесь?

Максим підвів брову, а Дарина стримано кивнула. Соня вдихнула повітря, обрала слова і мовила:

— Ви не здаєтеся подружжям. Вибач, брате, але це виглядає… як гра. Ви чемні, дуже навіть. Але між вами — ні погляду, ні жесту, ні усмішки. Як у людей, що змушені ділити стіл, а не життя.

Дарина опустила погляд у чашку з чаєм. Максим відповів одразу, не змінюючи тону:

— Ти дуже спостережлива, Соню.

— Я просто знаю, як виглядає любов, — відповіла вона з м’якою усмішкою. — А ви наче боїтеся один одного. Ти, Максе, навіть не намагаєшся до неї доторкнутися, а Дарина весь час напружена, наче чекає удару.

Соня не говорила з осудом, скоріше — зі щирим здивуванням і турботою.

Макс затримав погляд на Дарині. Її руки були складені в замок на колінах, плечі стиснуті, щоки зблідлі. Він м’яко сказав:

— Ми з Дариною маємо свої причини бути обережними. Але дякую, що помітила. Ми врахуємо.

Соня кивнула, але вже не заглиблювалась далі. Вона бачила, що сказала більше, ніж мала, але щось у погляді Дарини змусило її трохи інакше подивитись на ситуацію. Там було більше страху, ніж відчуженості. І, можливо, щось інше… що ще не встигло народитися.

А сніданок тривав, тепер у ще глибшій тиші. Але щось уже змінилося — перша тріщина в масках з’явилася.

Двері їдальні відчинилися з легкою скрипучою затримкою, і до кімнати увійшла Іда — з високо піднятою головою, у бездоганному костюмі, з тією самою холодною посмішкою, що змушувала повітря в приміщенні густішати. Її каблуки відбивалися у тиші чітким, надто впевненим ритмом.

Вона не привіталась. Просто мовчки сіла на своє звичне місце за столом, навмисно довго розправляючи серветку на колінах. Її погляд — спершу на сина, потім на Дарину, і нарешті — на Соню, з легким презирством.

— О, я якраз вчасно, — мовила вона рівним голосом, не зважаючи на напруження в повітрі. — Чула вашу... "родинну" розмову. Цікаво. Дуже.

Дарина ледь помітно здригнулася. Соня зреагувала першою:

— Це була приватна розмова, мамо.

— Приватність — це розкіш, яку ви собі у моєму домі дозволяєте надто часто, — відповіла Іда спокійно, але холодно. Потім перевела погляд на Макса. — Цей шлюб, Максиме, — це комедія. І дуже погано поставлена.

Макс напружив щелепи, але нічого не сказав. Дарина сиділа, мов закам’яніла.

— Ви обоє намагаєтесь переконати когось у тому, чого не існує. Але ні погляди, ні штучна ввічливість не змусять мене повірити в цю виставу. І найголовніше — ти, мій сину, ніколи не доторкнешся до бруду. Ти можеш грати роль, але не зміниш сутності.

Вона зупинилась, обвівши Дарину зневажливим поглядом, перш ніж продовжити:

— Незабаром усе повернеться на свої місця. Я в цьому впевнена. Ви не зможете довго прикидатися. Все показне — тимчасове.

— Досить, — сухо і твердо сказав Максим. — Це не вистава. І не твоє діло, що відбувається між мною та моєю дружиною.

— О, повір, любий, коли мова йде про збереження нашого імені, репутації і добробуту — це більш ніж моє діло, — Іда схрестила руки. — Але не хвилюйтеся, я не заважатиму. Просто спостерігатиму, як усе розсипається саме по собі.

Макс кивнув з крижаною посмішкою:

— А я — як ти залишаєшся сама в порожньому будинку, бо люди навколо тебе втомились від твого отруєного язика.

Іда лише примружилась, але нічого не відповіла. Вона знала: син стає для неї недосяжним. І це дратувало її сильніше, ніж сама Дарина.

Решта сніданку минала в гнітючому мовчанні. Кожен у кімнаті був занурений у власні думки, навіть Іда не проронила жодного слова — лише дивилася крізь людей з тією самою холодною зверхністю. Столові прибори подекуди дзвеніли об тарілки, але розмов не було. Тиша здавалася важчою за будь-яку сварку.

Нарешті Максим відклав серветку і, не зводячи погляду з Дарини, спокійно запитав:

— Ти готова?

Дарина підняла на нього очі. Її серце стислося — частково від напруги, частково від чогось нового, чого вона ще не встигла зрозуміти.

— Так, я готова, — тихо відповіла вона.

Макс підвівся й підійшов до неї. Його погляд був м’яким, відкритим. Він простягнув руку й узяв її долоню у свою. Дарина на мить завмерла, трохи розгублена, але не відсторонилася. Її пальці злегка тремтіли, та вона дозволила йому тримати її руку. І, коли він посміхнувся — щиро, по-доброму — вона невпевнено, але все ж посміхнулася у відповідь.

Макс наблизився ще на крок і, мов ненароком, поклав долоню на її талію. Він відчув, як її тіло напружилось під цим дотиком — різко, несвідомо. Але вона нічого не сказала, не відсахнулася. Лише її спина трохи випросталася, ніби вона намагалася зберегти контроль над собою.

— У нас сьогодні багато справ, — мовив він, звертаючись уже до Соні, але не прибираючи руки. — Маємо поїхати в кілька місць.

Соня кивнула, її погляд спалахнув з легкою надією. Іда ж сиділа мовчки, з ледь помітним сіпанням куточків вуст. Очевидно, її роз’їдало зсередини бачити, як її син торкається тієї, кого вона вважає "брудом".

Але Макс навіть не глянув у бік матері. Увесь його світ зараз був сфокусований на тій тендітній фігурі поруч, яка вчилась довіряти — крок за кроком.

На подвір’ї повітря було насичене ароматом ще не розквітлих троянд, що росли вздовж алеї. Легкий вітерець колихав листя, а десь у саду щебетали птахи — картина ідеального спокою, якого ні Максим, ні Дарина насправді не відчували.